Книга, яка, за висловом тернопільського знавця та поціновувачки поезії  Галини Груць, є «лірико-драматичним діалогом двох рівновеликих поетів».  

«Книжка-сповідь, книжка-мандрівниця, книжка-авантюристка». Книжка, автори якої вперше побачили одне одного… добрий місяць по тому, як вона з’явилася на світ. А до того був «стабільний вай-фай» та «кілометри римованих речень».

А, може, вони і справді «не люди, а вірші, написані кимось навзаєм…»? Бо я не знаю, як інакше їм вдається так тонко відчувати один одного, переплітаючись словами, думками, безліччю плинних відображень, натяками, півтонами, півтінями… Їх вірші іскрять, як високовольтні дроти, котрі передають напругу більшу, ніж здатні витримати. Бо, зрештою, вони і є щось більше. Про них можна говорити дуже багато. А можна не говорити нічого. Можна вважати той факт, що диктофон із кількагодинним інтерв’ю Уляни та Сергія, містично загубився, знаком і … залишити місце віршам. Читайте. Цій книзі «потрібні ті, хто її читатиме і любитиме».

ДЕРЕВА

коли немає сенсу говорити з людьми, –
розмовляй з камінням або з деревами.
вони знають про смерть,
вона має запах зими,
для неї усі слова виявляються даремними.

для неї кожна мить неповторна, і кожне тіло – вівтар,
а всі твої подихи – священні й магічні.
ось виходить Господь – пастир численних отар,
його син народився у січні.

він бере свою торбу, а в ній – пляшка молока і хліб,
а крім того, у Господа – міцний дерев’яний посох.
щовечора він заганяє своїх овечок у хлів,
йому дихається солодко і живеться просто

він дбайливо стежить за нами, – думає, ну, як вони там,
ці мої улюблені непутящі діти.
коли немає можливості покінчити з життям,
залишається тільки йому радіти.

залишається думати одне про одного, ворожити на іменах,
римувати – як уже там вдається.
ти тримаєш мене, коли я зостаюся абсолютно одна,
коли моє серце майже не б’ється.

і з усього цього виходить, що ми не зможемо без
цієї фантомної порожнечі, котра відчувається шкірою.
коли я втрачаю здатність пригадувати – залишається уявляти тебе,
бо після Господа я тільки в тебе і вірую.

Уляна Галич

ВІР

люди, що знають про смерть, множаться нею на три,
а ті, хто вдають, що не знають, — діляться нею ж натроє.
говори тільки з першими, тільки з ними про нас говори,
тільки вони усвідомлюють, що всесвіт межує з грою.
тільки вони розуміють мову каміння й дерев, —
є в цьому щось первісне, позалюдське, — тваринне.
той, хто цих людей тобі дав, той і забере, —
на райські перини.
він співатиме їм колискову — «ой, при лузі»,
а бешкетники янголята лоскотатимуть їх пір’ям,
доки деревом неба розповзатиметься зоряна гусінь
із тамтешнього надвечір’я.
а допоки — говори з ними і починай за них, —
з чогось несуттєвого, другорядного, — наприклад, з прози.
тільки не з віршів, — з віршів хай починають вони,
якщо не бояться чи не мають розуму.
бо вірші – це ніби щось зурочене, про них мовчи.
як про любов і смерть, чи про того, хто без імені.
і щоб я не лишився для тебе ніким і ні з нічим, —
не треба в мене вірувати.
просто вір мені.

Сергій Татчин