Тернопільська «Нива» успішно стартувала в новому чемпіонаті України. Серія перемог нагадала славетні часи тернопільської команди, адже молодому поколінню фанатів уже важко уявити, що наприкінці 1990-их «ветеранська» «Нива» двох Ігорів — Яворського і Біскупа — та двох братів Капанадзе — Автанділа і Таріела — була однією з кращих команд України і навіть боролася за єврокубкову зону.
А ще трішки раніше «Нива» молодших Яворського і Біскупа, а ще Володимира Венгриновича та Романа Мацюпи на межі 1980-1990-их наводила страх навіть на грандів радянського футболу і виборола кілька комплектів нагород у другій лізі (не рівняйте ту другу з теперішньою), а до першої (а на той час у першій лізі грали, наприклад, львівські «Карпати», московські ЦСКА і «Локомотив» і навіть опускалася «гордість столиці» — «Спартак») не дозволили вийти воєнні дії на палаючому тоді Кавказі (керівництво «Ниви» змушене було обирати — або грати у зоні воєнного конфлікту фактично під дулами автоматів, або не їхати на такі ігри, а по завершенні сезону для підвищення у класі бракувало одного-двох очків).
Ще раніше, у 1960-их, тернопільський футбол на рівні команд майстрів (читай — профі-клубів) успішно представляв «Авангард» Іштвана і Василя Секечів та Володимира Прошкіна. У 1968-ому «Авангард» навіть виграв першість України і привіз до Тернополя золоті нагороди.
І вже зовсім мало тих, хто сьогодні пригадає, що першою тернопільською командою майстрів (термін придуманий, щоб підкреслити, що в радянському спорті немає професіоналів, а насправді «команди майстрів» були класичними професійними клубами) став не «Авангард», а «Цукровик». Саме цю команду 60 років тому — навесні 1959-го включили до чемпіонату класу Б (прообраз другої ліги). Запасним воротарем на перші виїзні поєдинки того «Цукровика» поїхав тоді ще школяр Федір Бокач, який перейшов до команди прямо із ДЮСШ. За той виїзд Федора Пилиповича ледь зі школи не вигнали (такі тоді були суворі порядки), але давайте надамо слово йому самому.

ВІЗИТКА
Федір Пилипович Бокач народився 17 вересня 1940 року в Чернігівській області. Грав за команди «Цукровик» (Тернопіль), «Буревісник» (Кременець) та «Колос» (Бучач). Пізніше був футбольним арбітром та інспектором ТОФФ.
З дружиною Еліною Феофанівною виховали доньку Олену і сина Павла, мають двох онуків Дениса і Олександра та правнука Данилка.

— Ось ця фотографія з першого виїзду «Цукровика» до Криму на матчі з «Чайкою» з Севастополя і «Таврією» з Сімферополя, — Федір Пилипович гортає фотоальбом-мрію футбольного колекціонера. — Тоді команду вперше включили до класу Б, вони не мали запасного голкіпера і запросили на виїзд мене. Я грав тоді за команду ДЮСШ разом з майбутнім міським головою Тернополя Анатолієм Кучеренком  та Володимиром Авраменком, а також вчився у 10-ому класі. Матчі «Цукровика» відбувалися у травні, отож я, напередодні випускних іспитів, на тиждень чи півтора «зник» зі школи. Тоді, до речі, мене за ті пропуски ледь зі школи не виключили. Я навчався у нинішній Тернопільській ЗОШ №1, і ось приїжджаю з того кримського «вояжу», а мене до школи не пускають. Врятувало лише втручання голови облвиконкому. Він передзвонив до директора школи і сказав: «Що ви робите? Хлопець же не просто прогулював, а їздив з командою». Отож, до школи мене повернули, однак після того як почалися іспити, я вже не міг їздити з «Цукровиком» (це тепер можна скласти іспити достроково чи пізніше, а тоді з цим не жартували), і вони підшукали собі іншого воротаря. Таким чином я провів у «Цукровику» два місяці і отримав за цей період зарплату.

— Багато заплатили?

— Ой, дуже — 1200 рублів. А купюри тоді, до реформи 1961-го, були дуже великими, і я вийшов із бухгалтерії з величезною пачкою грошей. Для мене, школяра, це була дуже велика сума.

— А ви з тою командою і підготовчі збори пройшли?

— Та тоді, пригадується, взагалі жодних зборів не було. Я виконував всі завдання наставників на тренуваннях, моєю роботою були задоволені, і якби не шкільні іспити, а пізніше й інститут, то закріпився б у тій команді.

— А як вас тоді тренували? 

— З нинішньою підготовкою і не порівняти. Для нас, воротарів, наприклад, тренування полягали в тому, що тренер просто… бив нам по воротах. Ми фактично були самоучками. Пізніше я купив книжку відомого голкіпера Едуарда Маркарова «Воротар». Вона для мене стала підручником. У ній, наприклад, я вперше прочитав, як саме воротар має правильно падати, як відштовхуватися, нас цьому ніхто не вчив.

Пізніше я чотири роки відіграв за «Буревісник» із Кременця, поки вчився там у інституті, відслужив в армії  і перейшов до бучацького «Колоса» (тоді він називався «Спартак», потім «Колгоспник», а пізніше «Колос»). До речі, 2019-ий дуже щедрий на ювілеї, і у вересні ми будемо відзначати 50-річчя перемоги «Колоса» в чемпіонаті серед колективів фізкультури. Мене вже запросили на урочистості, але футболістів, які виграли ті медалі, залишилося дуже мало. А що вже казати про гравців «Цукровика»…

— Ви все життя присвятили футболу і по завершенні кар’єри гравця пішли у суддівство?

— Саме так, міг би і далі грати за «Колос», але за сімейними обставинами переїхав до Тернополя. І тут покійний Іван Онисько підключив мене до суддівства. Судив спочатку матчі чемпіонату області, матчі юнаків команд другої групи «класу А», а пізніше й ігри колективів фізкультури та команд класу Б. По завершенні суддівського періоду перейшов на інспекторську роботу і працював у Тернопільській обласній федерації футболу до 2014-го.

— А нині ще дивитеся футбол?

— Хіба що по телевізору. А в тернопільському футболі змінилися керівники, я тепер нікого там не знаю, то й не ходжу на місцеві матчі.