З працьовитою дружною родиною фермерів Костюків зі Збаражчини наші журналісти познайомилися торік під час нагородження їх одним із агрохолдингів як переможців конкурсу мікрогрантових проєктів. Родина тоді взялася розводити велику рогату худобу. За рік наростили понад три десятки тварин. Трудилися з великим ентузіазмом, утім, нещодавно вирішили… продати. «Нема вже у нас корів, залишили ще до осені кількох телят», — розповіли днями. Костюки змушені були піти на такий крок через нерентабельність бізнесу, зокрема, низьку ціну на молоко. Хоча їхня ферма проіснувала недовго, власники вважають свій досвід корисним. Нині Костюки жнивують, а коли зберуть урожай, то, як кажуть, шукатимуть ще якийсь перспективний напрямок у сільському господарстві, щоб розширювати бізнес. Про фермерські реалії «НОВА…» розпитала Олену Гордій, доньку засновника господарства Михайла Костюка.   

Зашляхом і під одним дахом

— Агробізнес — це родинна справа, яку започаткував наш тато Михайло Григорович у 2004-ому, заснувавши фермерське господарство «Костюк», — розповіла Олена. — Взяв тоді в оренду 49 га землі у Збаразької РДА. На той час ми жили у Вишнівці. П’ять років тому тато раптово захворів і передав справу нам із братом. Нині працюємо всі разом. Тато допомагає, але основні обов’язки ми з братом взяли на себе.

Андрій пильнує за технологією вирощування культур, закуповує засоби захисту рослин, насіння, продумує сівозміну, дбає за оновлення техніки. Мій чоловік Михайло працює в німецькій компанії з виробництва засобів захисту рослин Basf. Невістка Оля — зоотехнік, а я займаюся бухгалтерією. Ми з чоловіком виховуємо 4-річного Олексійка, а брат з дружиною 4-річного Павлика.

Живемо всі в одній хаті в селі Зашляхом Збаразького району, що складається з невеличких хуторів. Юридична адреса нашого господарства — село Раковець, до сільської ради якого належить Зашляхом. Найближчі сусіди від нас майже за кілометр, одна бабуся живе аж під лісом. Майже не спілкуємось з ними, бо нема часу ходити одні до одних. До Вишнівця від нашої домівки — 7 кілометрів.

Коли свого часу тато взяв в оренду землю, постало питання про розміщення техніки, побудову зерноскладу. Вирішив звести невеличкий будинок на полі, щоб усе було поруч. Там тепер живемо. Нині маємо в оренді 280 га землі. Обробляємо також свій город, тримаємо курей, качок. Колись вирощували свиней, але коли в області були випадки чуми, продали їх. Нині велика конкуренція щодо банку землі, важко взяти в обробіток додаткові гектари. Власне тому ми вирішили спробувати паралельну галузь, яка змогла б
давати прибуток, щоб забезпечити працівників роботою в зимовий період. Проте у нас не було досвіду, ми раніше не тримали корів, тому не знали, наскільки це важка праця.

Від світанку до опівночі — корови

— Починали ми з однієї телиці, а у липні цього року у нас було понад три десятки ВРХ, — продовжує співрозмовниця. — Надихнула на тваринницьку справу перемога в конкурсі грантів. Я виграла сертифікат на 50 тисяч гривень. Як економісту мені було цікаво готувати бізнес-проєкт, хоч і не сподівалась на перемогу.

Була приємно вражена результатом! Гроші ми вклали у ферму — закупили п’ять телиць. Згодом ще збільшили поголів’я. Закупили тварин на господарствах у Збаразькому районі та на Хмельниччині. Виділили 10 га землі під траву, кукурудзу на силос, щоб годувати худобу. Спочатку більш-менш були задоволені результатом, але цьогоріч впала ціна на молоко і ми порахували, що майже нічого не заробляємо… Раніше ми здавали молоко на завод по 8,50 грн./л, потім по 8,30 грн./л., а від початку цього літа нам платили лише 7 грн. Напочатках ми співпрацювали з Кременецьким молокозаводом, а останнім часом з ТОВ «Росса».

Знижувалась ціна, бізнес став нерентабельним, руки опускалися… У той час витрати були чималі: купували ліки для тварин, вакцину, виділили землю під кормову базу, оплачували трьох працівників. Самі не могли впоратись, найняли доярку і двох робітників. Але й так було непросто дати з усім раду. Доїння корів починали о 5-ій годині ранку, перед тим потрібно було привезти доярку з села за 10 км. Виганяємо корів на поле, о 14-ій знову заганяємо доїти, потім знову виганяємо, о 20-ій заганяємо. Пораємось у хліві до 23-ої, опівночі заходимо до хати. Вранці все спочатку… Взимку ще важче, бо все замітає снігом, холоднеча, миємо холодильник для молока — руки примерзають. Важко дається кожна копійка… Якщо хтось відлучався з дому, інші мусили бути на місці. Неможливо було зачинити хату і поїхати. А коли нема віддачі, втричі важче… Вочевидь, крупним фермерам легше — вони можуть найняти більше працівників. А ми тягнули все власними силами. Кожен з моїх рідних залучений до праці. Не може хтось кидати сіно, а інший дивитися кіно. Телевізор ми майже не вмикаємо. Рослинництво більш рентабельне, за прибутки ми придбали трактори, сівалку, агрегати обробітку. З тваринництвом складно ще й тому, що дотації — копійчані. На всю худобу ми отримали 7 тисяч гривень. Що за ці гроші придбаєш? Це ціна малого теляти.

Рідна земля додає фермерам сил

— Ми з братом свого часу навчалися у Львівському національному аграрному університеті. Андрій на агронома, а я — на економіста, — продовжує розповідь Олена. — Під час навчання їздила на практику за кордон. У Голландії була в господаря, який займається теплицями, у Франції — на фермі кіз. Основним поштовхом, чому я вирішила залишитися в агробізнесі в Україні, для мене було те, що я зрозуміла: в якій країні б ти не був, що б там не робив, до тебе завжди будуть ставитись як до іноземця. Ти ніколи не станеш голландцем, французом чи італійцем, якщо ти — українець. Якось у розмові з іноземцем я обмовилась, що хотіла б залишитися у їхній країні. «Мусиш їхати додому! У вас нема скрути, ваша країна не така бідна, тож маєте її розвивати», — відповів. І це правда. Я повернулася додому, якийсь час працювала в інспекції сільського господарства. Коли ж пішла в декретну відпустку, переїхала до села. Я жодного разу не шкодувала, що повернулася в Україну. В своїй країні я відчуваю себе людиною. Хоча ми важко працюємо, але я бачу результат. Щось краще вдається, щось — гірше, буває щедрий урожай, буває не дуже, але рідна земля завжди додає сил. Прикро, звісно, що нині пакет молока в магазині вартує 27 гривень, а в селян закуповують по 7 грн., що багет коштує 25 грн., а за тонну зерна аграріям платять лише 4 тисячі гривень… Держава обіцяла частково компенсувати вартість насіння вітчизняної селекції, але нещодавно змінили умови…

Та попри все, як вважає наш батько, зараз фермерам працювати набагато легше. Не кажуть, як це було у старі часи, кому і скільки треба «допомогти», не вимагають незрозумілих зборів. Нині фермер працює і рахує — вигідно йому чи ні. Чесно платить податки — до нього немає претензій, він нічого не боїться. Ми теж платимо чималі податки, але знаємо, на що їх спрямовують. Орендуємо частину земель Старовишнівецької сільської ради, що належить до Вишнівецької громади, тож бачимо правильне спрямування бюджетних коштів — у Вишнівці зробили дороги, побудували стадіон, оновили сквер.  Потрібно працювати і не боятися труднощів!