Упродовж чотирьох днів не стихають оплески глядачів, пристрасті на сцені і хвилювання за лаштунками… У місто прийшов фестиваль — захопила, полонила та поглинула Тернопіль театральна стихія… 

Добрий приятель тернопільських театралів — Всеукраїнський фестиваль молодої режисури “Тернопільські театральні вечори” — уже вчотирнадцяте завітав до нашого міста. Театральна феєрія розпочалася у суботу, 17  вересня, і триватиме до 25 вересня. Дев’ять днів — дев’ять вистав, квитки на які розкупили-розхапали іще за тиждень до початку фестивалю. Театр, як і кохання, вимагає вірності і пристрасті… Як у калейдоскопі змінюються  прем’єри, відгуки, враження, місто живе, поглинуте театральною стихією. Кращі театри України змагаються не за звання і нагороди, а перш за все за любов глядача…

«Слава Героям»: діагностика війни

У суботу, 17 вересня, фестиваль відкрили прем’єрою “шевченківців” “Слава Героям” за п’єсою львівського драматурга Павла Ар’є, який, до слова, також завітав на виставу.  Більше того, саме для нашого театру Павло Ар’є  створив ексклюзивний варіант п’єси, якого немає в жодному театрі України…  “Слава Героям”  — постановка резонансна, і в Києві нашуміла, і в Маріуполі відгриміла, і в Івано-Франківську всіх “порвала”… Але такого грому аплодисментів, як у Тернополі, не чули, мабуть, ніде… Бо було за що.

Першим “козирем” постановки є  її тема — війна, однак не та, що точиться сьогодні у нашій країні, і навіть не Друга світова (ветеранами якої є головні персонажі), а наша внутрішня — у серцях і головах, що продовжує ділити наш народ на своїх і чужих, на корінних українців і переселенців, на патріотів і зрадників, на братів і чужинців. “З яких пір українець іншому українцеві чужим став?” — запитує драматург словами одного з героїв.

Всі події відбуваються в одній палаті шпиталю для ветеранів, в якій опиняються колишні червоноармієць та упівець. Їм терміново потрібно зробити операції на серці, проте крізь серце кожного з них проходить непримиренний конфлікт: Андрій Васильович — ветеран радянської армії, Остап Ількович — ветеран УПА. “Війна закінчилася, а ми досі живемо, як на війні” — підсумовують персонажі зі сцени.

Другою оригінальною “фішкою” постановки є те, що на обличчях акторів немає жодного “вікового” гриму: непосидючого надемоційного бандерівця Остапа Ільковича грав заслужений артист Андрій Малінович, ветерана радянської армії Андрія Васильовича — заслужений артист Олександр Папуша. Зрештою, в цій історії немає епізодичних персонажів: кожна роль, як унікальна планета Сонячної системи. Їхню гру, зрештою, як і саму виставу, відчуваєш серцем, кожним нервом і клітинкою тіла свого проникаєш у те, що на сцені.  Не просто вистава, не просто прекрасна гра акторів, це — суміш емоцій, вражень і задоволення. Після вистави глядачі не стримували емоцій: “Дякуємо за сльози, сміх, надію і віру в нас!”…

 Зона відчуження… між усіма нами

У багатьох театр асоціюється з академізмом: ніякого лихослів’я, мінімум відвертості… Творці вистави “Баба Пріся” за п’єсою, знову ж таки, Павла Ар’є, (Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, режисер Олексій Кравчук) не погодилися з таким станом речей, створивши чорну трагікомедію, що рясніє лайкою та в’їдливими ремарками…

У цій постановці майже немає меж між реальністю та міфами, між гумором і правдою життя. Це позачасова історія сільських чорнобильських “сталкерів” — чудернацької баби Прісі, її хворобливої доньки і придуркуватого онука. Вже через кілька хвилин розумієш, що на сцені розгортаються зовсім не казкові події і що для героїв життя в зоні — це своєрідне сховище від оточуючого жорстокого світу: “Добре, що ми в зоні живемо… Їм до нас не добратися зі своїм покращенням… І тобі кажу, синочку, обережніше з людьми, серед них одна гадость!” — ділиться баба Пріся (неперевершене виконання ролі Олегом Стефаном) з онуком життєвим досвідом. З донькою Славою у баби особливі стосунки, вона робить жорстку оцінку Славиному поколінню: “На тебе я крепко надіялася, та Бог не дав. Молох життя розламав все твоє покоління, воно гниле, нінашто не здатне, нещасне. Подивись навколо – тепер править твоє покоління – розпука і бездарність, більше нічого. Ми живемо в такий час, коли просто візьми своє життя, свою землю в руки і живи щасливо. Але ви не можете, ваші душі калічні, ви поламане покоління…”  Ці слова баби Прісі глибоко проникають у серце. Хочеться заперечити, та не можеш… Баба прожила на світі більше 80-ти років, вона багато чого бачила, то, може, немає сенсу з нею сперечатися…

Пластична, агресивна, відверта, багатоярусна, символічна, правдива, артхаусна  — вистава надзвичайно різноманітна і на сто відсотків життєва. Більше не потрібні громіздкі костюми та позолочені гобелени, аби вразити глядача. Переодягнені в повсякденний одяг герої “Баби Прісі” сидять на звичайних стільцях посеред майже порожньої сцени і приковують увагу глядача цілком, так, що боїшся пропустити якесь незначне “ох” чи “ах”… Говорити про прості речі, а так, ніби йдеться про найголовніше — намагання пізнати себе і людей навколо… Сказати багато, вживаючи менше слів. Висловлюватися правдиво, та не буквально. Говорити про нагальні проблеми і говорити про проблеми нагально, використовуючи яскраві світлові ефекти, сучасну музику та лексику — так-так, і ненормативну також… Зрештою, театр ніколи не був за межами реального світу. Він гостро реагує на події, що відбуваються довкола… Проте фестиваль ще триває, і ставити крапку ще зарано…