На моє запитання, коли він дізнався про те, що насправді батьки «підробляють» помічниками святого Миколая, Аркадіуш Лесняк-Мочук, який приїхав на навчання до Тернополя з польського Жешува, здивовано відповідає: «То це мама кладе подарунок під подушку?! Перепрошую, я щойно дізнався про це від вас… Насправді у 3-4 роки я знав уже це, – продовжує з усмішкою. – Так, мама мені розповідала, що я дуже рано запідозрив щось непевне. Просто прийшов якось до нас Миколай, я потягнув його за бороду і… вона опинилася у мене в руках! Мене це надзвичайно схвилювало. Словом, істина відкрилася мені дуже рано, але я не розчарувався, а згодом вирішив, що сам буду святим Миколаєм!»
І втілив своє рішення у життя! Аркадіуш – студент третього курсу факультету іноземних студентів Тернопільського національного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського. Нещодавно за активну громадську та волонтерську діяльність його відзначили грамотами Тернопільські обласна та міська ради. Упродовж трьох років навчання він активно допомагає нашому місту чим і скільки може: бере участь у різних заходах, підтримує благодійні проєкти, виступає на концертах. Не заради визнання, а просто має таку потребу. А уже другий рік поспіль у новорічно-різдвяний час Аркадіуш творить добрі справи у справжньому образі святого Миколая!

Відвідує сиріт і хворих у лікарні

– Ідея переодягатися народилася спонтанно. Торік взимку із школи польської мови у Тернополі мене попросили переодягнутися у стрій Миколая і прийти до них поспілкуватися з учнями. У мене саме почалися зимові канікули, тож я радо погодився. А потім на кілька годин позичив у них це вбрання, накупив різних цукерок, приємних дрібничок, сувенірчиків і вирішив походити кафедрами, подякувати, що закінчив рік, розказати, як ми святкуємо цей день у Польщі.

Цього року мене підтримали однодумці-студентки з Польщі і ми разом вирішили влаштувати благодійну акцію. Десь за тиждень перед 6 грудня, коли у Польщі відзначають День святого Миколая, ми купили цукерки-гостинці і ходили кафедрами університету збирати гроші. Загалом зібрали близько 15 тисяч гривень, згодом купили забавки для дітей і солодкі подарунки, з якими у День святого Миколая завітали у дитячий будинок. Тож наш Миколай вийшов дещо іншим: замість того, щоб розносити подарунки, він спочатку забирає, але потім знову роздає (сміється – авт.).

А ще я подумав, що було б цікаво долучити до святкування своїх одногрупників: нашукав багато футболок з новорічними мотивами, шапочки, які роздав їм, щоб вони одягнули, і ми на перервах між парами веселилися, святкували, пригощали одні одних цукерками. Потім мої одногрупники з Індії, Гани, Болгарії разом зі мною прийшли у Тернопільську міську лікарню № 2 привітати хворих і пригостити їх цукерками. Ви б бачили, які люди були задоволені!

Перший день нового року святкує у… філармонії

– У Польщі теж є звичай писати листа святому Миколаєві. Пригадую, якось я попросив принести мені конструктор «Лего-технік», з якого можна було складати машинки. Дуже цю справу любив! А найбільше мені закарбувалося, коли Миколай приносив під подушку довгі тістечка в шоколаді. Їх запах пам’ятаю й досі!

Взагалі ж найкраща мить для мене в усьому році – Святвечір: урочиста, таємнича, сповнена тиші, спокою і тепла. Так сталося, що цього року саме 24 грудня у мене іспит в університеті. Я дуже хвилювався! Ну як так: Святвечір, а тут – екзамен, не маю як додому повернутися, що ж робити? Але тоді вирішив: якщо я не можу приїхати до Жешува, тоді Жешув приїде до мене! Тож на Святвечір батьки приїдуть до мене в Тернопіль.

А на Новий рік будемо уже вдома. Новий рік у нас називають Днем святого Сильвестра, на честь римського єпископа, який, за переказами, знищив страшного монстра левіафана. Відтоді його пам’ять вшановують 31 грудня. Цього дня, як правило, більше зустрічаються компаніями друзі, переодягаються в костюми, влаштовують бал. О 12-ій годині – шампанське і феєрверки, а далі кожен обирає собі розвагу за бажанням. У нашій сім’ї є традиція у перший день нового року відвідувати філармонію. Моя мама дуже любить концерти, тож коли був маленьким, мене так часто брали у філармонію, що я вже почувався там, як вдома. 1 січня у Жешувській філармонії найцікавіший концерт – музика із кінофільмів, сучасна музика. Я  дуже люблю на нього ходити.

Зробить свій рай навіть посеред Сахари!

– Зі своїми батьками я дуже пов’язаний. Це мої найкращі друзі, з якими я можу щиро й відверто поговорити про все на світі, які мене завжди підтримують. Батьки навчили мене самостійности: можна мене залишити посеред Сахари і я зроблю там свій рай. Я один в сім’ї, тож уся любов батьків дістається мені.

Коли одна дитина в сім’ї, то в ній уособлюється і найстарша дитина, на яку лягає найбільша відповідальність, і найменша, яку найбільше пестять. Тож якщо ти один – то це дві ролі в одній людині або ж навіть три. З одного боку це іноді дуже важко, а з іншого – дуже приємно.

У дитинстві батьки залишали мене у своїх друзів, брали з собою на роботу чи в гості. Тому відтоді не маю проблем з тим, аби знайти спільну мову з іншими людьми. Завдяки цьому тепер маю дуже багато друзів тут – з України, Індії, Нігерії, Польщі та інших країн. Це дивовижно – мати можливість спілкуватися з таким розмаїттям національностей, пізнавати їх традиції, вивчати мови. Скажімо, я стараюся говорити українською і щоразу мені це вдається краще. Хоча спочатку було досить важко, навіть букв не знав. А тепер вільно читаю, все розумію, без проблем спілкуюся.

Звертання по батькові – особлива шана

– Моя мама Крістіна – професор Жешувського університету, дуже активна і комунікабельна жінка. Навіть якось організувала «Зустріч Крістін Підкарпатських»: скликала з нашого регіону 800 жінок, які носять це ім’я, і влаштувала для них грандіозну вечірку. Це було унікальне дійство!

Батька звати Євгеніуш, він – професор Жешувської політехніки. На жаль, у нас немає звертання по батькові. І дуже добре, на мою думку, що в Україні така традиція є. Адже коли звертаєшся по імені й по батькові, батько завжди залишається у вашій пам’яті й усі довкола також чують про нього. Це дуже приємно! Знаю, що багато хто у вас вважає, що таке звертання – це радянський пережиток. Але я так зовсім не сприймаю, мені воно дуже подобається – як особлива шана до батька. Так, багато чого з радянського періоду треба відкинути, але, гадаю, дещо можна залишити. А взагалі завжди треба залишатися самобутніми. Думаю, не варто наслідувати абсолютно все так, як у Європі чи у США. У Європі більшість людей наче самі по собі, вони закриті, живуть у своїй мушлі і більше ніщо їх не цікавить. В Україні люди відкритіші, хочуть разом співати, спілкуватися, вони щасливіші. І гроші до того не мають жодного стосунку. Мені дуже не подобається, що ми – і Польща, і Україна – часто сліпо все калькуємо з європейських країн. Гарні традиції треба пильнувати і не соромитися їх.

Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: Миколай, Польща