Бо птахи летять на батьківщину за тисячі кілометрів.  А «продажні соловейки» торгують нею гуртом і вроздріб, міняючи на чергові «самовари».  До чого це я? Та до того, як артисти, яких ми помилково вважали українськими,  «тріумфували» на щорічній російській премії RU.TV: і співали, і вели, і самовари радісно отримували,  і щиро тішилися з «визнання» в країні, яка напала на їх рідну…

Бур’яни на співочій ниві

«Заслужена артістка Украіни» Свєтлана Лобода і співведучою «церемонії» була, і кращою  співачкою за московитською версією стала… Це Свєточку так розвеселило, що вона аж на жарт спромоглася: «По приїзді у Москву першим ділом відвідала свою сторінку у мережі «Вконтакте», яку, як відомо, заборонено в Україні…» Відразу після цього Лободі віддали самовар за «Найкращий креатив». Але не лободою одною — такого бур’яну на нашій співочій ниві, виявляється, повно-повнісінько.   Гандзя Лорак (ну, цій не дивно), Сєдакова (як і цій, зрештою),  «Время и Стекло» (на відміну від Лободи, торік у червні тернополяни не дали таки виступити запроданцям з концертом), «Грибы» (подейкують, хлопці із Києва відмовилися їхати по свій самовар, а відтак його «Грибам» пообіцяли передати пізніше). Ані Лорак здобула перемогу в номінації “Кращий дует”, групу “Гриби” визнали “Кращим стартом”, група “Время и Стекло” забрала нагороду за “Кращу пісню”.

Квінтесенція маразму та зухвалості орків (як влучно зазначила у себе в «Фейсбуці» співачка та продюсер Олена Мозгова) стала номінація премії «Едем в Крим».  Доки наші зірки-гастролери наввипередки запевняють, що «музика – поза політикою», вперше в історії премії з’явилася номінація «Їдемо в Крим» за «Найкращий кліп», знятий в українському Криму. За цю номінацію змагалося відразу п’ять виконавців, які проводили зйомки кліпів на території окупованого півострова — звичайно ж, без дозволу України… Серед номінантів опинилися “Хор Турецького”, Юркіс і Володимир, Влад Топалов, Денис Майданов і Олексій Воробйов.

Співак і журналіст Богдан Буткевич нещодавно написав (щоправда, тоді мова йшла про Ваню Дорна, але, думаю, ці умовиводи можна екстраполювати на його продажних колег по цеху): «Вони, очевидно, живуть в своєму світі, де справді нема війни. Точніше, вони її просто не хочуть помічати. І ось це — найбільш огидне. Бо саме цим небажанням вони підіграють ворогу.

Але зараз часи, які не дозволяють бути й з тими, й з тими.  Зараз часи, коли будь-які марення про можливість бути поза чи понад політикою, є навіть не просто інфантилізмом. Ні, це пряма робота на ворога. Головною метою якого є приховати справжню сутність подій останніх трьох років. Тобто, російської агресії проти України. Бо головна мета РФ — це якраз й довести, що ніякої війни між росіянами та українцями нема. Що то все — просто політики погані, “піндоси прокляті” та якісь там “радикали”. А ми й далі маємо жити в єдиному культурному просторі, вважати Москву метрополією, куди треба їхати всім талановитим. І загалом залишатися Малоросією.

«Голубям», які “за мир”, “політики посварили братів”, “нам нічого ділити” хочеться порадити сходити на будь-яке кладовище в Україні — щоб наочно подивитися, що ж саме між українцями та росіянами, окрім дружби. А це — купи свіжих могил найкращих синів та доньок українського народу…»

Півсвіту плаче, півсвіту скаче…

 Як не крути, нині українське суспільство, враховуючи всі без винятку його верстви, поділилося на два табори. І байдужих або нейтральних бути не може, адже йдеться уже не про політику, на кону – життя людей. Однак завжди знайдуться ті, хто зароблятиме гроші, заплющуючи очі на мораль та власну совість. Звісно, не виняток і шоу-бізнес. І поки половина українського шоу-бізнесу, жертвуючи своєю кар’єрою, спокоєм та навіть безпекою, дають концерти в зоні АТО, волонтерять, вділяють із гонорарів на тепловізори і оптику  та узагалі всілякими способами висловлюють підтримку своїй країні та співвітчизникам, борються за здоровий глузд та відкрито засуджують агресора, інші «звйозди» не гребують зайвою копійкою від тої ж таки країни-агресора. А потім ненаграно дивуються, як та ж таки Лобода, «чому, мовляв, зривають мої концерти «на Українє» і з блудливою посмішкою несуть ахінею про те, що вони взагалі-то не в курсі, «чьто
здєсь» відбувається, всього лише війна, десять тисяч людей загинуло, а вони такі всі у творчості, і не стежать за «вот єтім вот всєм». А все «вот єто всьо» — війна. І всього в шестистах кілометрах від Києва…

І замість пост-скриптуму — слова Анжеліки Рудницької: «Йде четвертий рік війни Росії з Україною. Українські артисти досі не визначилися, на чиєму вони боці (про гроші навіть не пишіть — огидно це чути). Українські глядачі-слухачі досі не визначилися, на чиєму вони боці (ім нравітся музика — при чому тут політика). Українські медійники теж часто не визначилися, на чиєму вони боці… Четвертий рік війни…

Кожен. Кожен в нашій країні має знати, що незалежно від назви (АТО-не АТО), в країні війна, Росія вбиває наших дітей, чоловіків, батьків, розриває сім’ї. Калічить психіку, нищить нашу свідомість, розшматовує країну, руйнує наші міста, градами розстрілює реліктові ліси, заміновують наші безцінні чорноземи…

Що ще треба зробити чи знати, щоб нарешті визначитися і зрозуміти?..»