Грошова манія у дружини Васильківа сягала кульмінації в грудні. У листопаді проявлялися перші зловісні ознаки, а ближче до Нового року Васильків уже не знав, куди від коханої тікати. Якось навіть у ванній заховався, прихопивши з собою останню тисячу.
Васильків мав ініціали К. М., жив у селі з дружиною, яка кликала його Косиком, а гроші заробляв написанням веселих оповідань, анекдотів і смішних підписів до картинок. За це непогано платили в столиці, з якою автор з’єднувався через всесвітню мережеву павутину. Жити в селі, дихати чистим повітрям і отримувати міську зарплату – чи не прекрасно! Однак грошей не вистачало…
— Розумієш, Борику, — пояснював він Борису Борисовичу Мудрому, міському психологу і колишньому однокласнику, який приймав пацієнтів у двокімнатному офісі, — обчищає вона мене регулярно, постійно і наполегливо, сама того не бажаючи. Тільки назбирали якихось нікчемних двадцять тисяч – бах, а вона вклала їх куди-небудь. Інвестувала. Туди, звідки вони зазвичай не повертаються. Зітхає Іруся і каже: «Невдале було вкладення. Зате з наступної інвестиції ми станемо мільйонерами. Я передчуваю!» То вона в шведську косметику дрібним оптом гроші вбухає, а косметику цю у неї ніхто вроздріб не бере. То накупить супервідбілюючої зубної пасти, а людям і відбілювати нема що. То витратить заощадження на ванкоїни, блокчейни і ще якісь цифри, які повинні дати нові цифри, але не дають. Коли вона каже: «Я передчуваю!», у мене душа холоне, Борику. Я вимерти можу. Як мамонт.
Заодно поскаржився Васильків на власну творчу кризу. Веселі історії з-під його пера виходили все частіше з сумною кінцівкою, а то і з сумною серединою.
— Твій жіночий випадок має психологічне вирішення, – скельця окулярів Мудрого зблиснули на товстих щоках.
— Невже? — Васильків зрадів.
— Ти прийшов не до шахрая, а до нормального, чесного психолога. Я тобі плями на листках показувати не стану. У селі живеш? Курник маєш? Ні? То побудуй! Інкубатор купи. Поясни дружині: мовляв, бізнес це. Інвестиції. Реальні. Нехай з курчатами возиться. Курей вирощує. Білл Гейтс в Америці вирощує — і їй не соромно!
— Ну, в принципі… — підбадьорений Васильків потиснув йому руку і пішов.
Навесні, однак, він знову записався на прийом до психолога-однокласника.
— Що таке? — здивувався Борис Борисович. — Я тобі курівництво прописав?
— Прописав. Але дружина з курми швидко вправляється. Комбікорму сипне, з водичкою размішає, морквиці на тертці додасть, картопельки відварить — і готово. Яйця в гніздах збере, ввечері омлет на стіл подасть — і знову за комп’ютер: шукати, де ж її фінансове щастя ховається.
— То давай свиней заведи, Костянтине. Тепер весна — саме час. Нехай Іра твоя кнурів виростить. Взимку м’ясо і сало буде. Ковбасок наробите… — товстий психолог смачно облизався.
— Затратно це, хлів будувати, — Васильків зітхнув. – У мене і грошей немає. Я кілька років тому залишив дітям квартиру й переїхав з міста на хутір не для того, щоб свиней вирощувати, а дихати свіжим повітрям і натхнення черпати. А кнурі вони ще й смердючі…
— Де твій оптимізм? — Борис Борисович суворо зблиснув скельцями окулярів.
Довелося Васильківу взяти кредит в банку. І що ж? Енергійна Іруся, яка звикла до курей, легко справлялася і з поросятами: і годувала, і чистила корита, і в свинарнику прибирала, і у ветеринара консультувалася.
Та коли настала нова зима, а кнурів перетворили на сало і м’ясо, дружина кинулася розшукувати нові способи швидкісного збагачення. Душа Косика знову сповнилася тривоги.
Сидить Косик біля віконця, за склом валить сніг, Косик сумує і подумки складає некролог без граматичних помилок. Свій некролог. І раптово розуміє: віконце ж не його! Виявляється, сидить він не вдома, а в офісі психолога Борика.
— Ти ж розлучитися хочеш, — Борис Борисович дивиться на пацієнта прямо, наче гіпнотизує. — Хочеш, але боїшся. Ми, чоловіки, істоти боягузливі, другосортні, змін лякаємося. Жінка тобі остогидла, а поділити майно і піти ти боїшся.
— Як це: піти… — ледве розуміє Васильків власне бурмотіння. — Майже тридцять років разом… Двох дітей підняли, в люди вивели…
— Я й кажу: змін боїшся! — добиває Борик. — Освіжи життя, втечи з полону!
Косик виходить від психолога і їде в село. Будинок порожній, лише кіт нявчить. На столі в кухні лежить записка:
«Їду від тебе, скряго, Скрудже діккенсівський! Не хочу жити із скупердяєм, Фомою невіруючим і песимістом невиправним! Знай: я розбагатіла! Інвестиція моя вистрелила, і тепер я з валізою валюти в Таїланд відлітаю. Набридли мені ялинки, хочу під пальми!
P. S. Сто доларів — це не тобі, то котикові на корм!»
Стодоларовий папірець зеленіє тут же, біля записки.
Кухня перевертається догори дригом, і нещасному Косику здається, ніби він лежить на стелі. Чомусь робиться навколо дуже темно.
— Ти спиш, — лунає голос психолога. — Прокинься!..
Косик розплющує очі і спочатку бачить кота Зайця, який витягнувся, потонув посеред ліжка в ковдрі. Потім бачить людську щоку. Прим’яті темні кучері прикривають вухо дружини. Косик пам’ятає це вухо ще зі школи, і тому Іруся здається йому завжди зовсім молоденькою. Дружина рівненько сопе. Мабуть, дивиться сни. Грошові. Маряться їй наволочки, панчохи, мішки, валізи, сейфи, гаражі грошей і навіть цілі банківські підвали, куди ледь влазять її статки, яким похмуро заздрять арабські шейхи, нафтові олігархи і Білл Гейтс.
Васильків дивився на сплячу дружину і думав, чи був він у психолога? Чи то Борик з’явився йому вві сні? А перед тим наснилося жахіття про Ірусю, яка збагатилася і втекла від нього…
Людоньки, нині ж перше січня! Новий рік!
А у них і подарунків одне для одного немає. Північ вони зустріли без шампанського і мандаринів, з чаєм і молочною шоколадкою, купленою за дріб’язок, який Іруся, ховаючи обличчя, вигребла зі свого гаманця.
Васильків дуже хоче поцілувати дружину, але він боїться її розбудити. Він обережно вилазить з-під ковдри, намагаючись не потривожити ні дружину, ні кота, встає і босоніж йде через вітальню до кабінету. Виймає там з шафи забуту заначку. Купюру. Ні, не стодоларову, лише Сковорода, п’ятсот гривень. Повертаючись через вітальню, Васильків затримує погляд на портреті Білла Гейтса, програміста, корпоративного боса і знаменитого курівника. З віконця, відбиваючись від сусідського будинку, на портрет багатія падає світло ліхтаря. Портрет Білла наполіг повісити психолог Борик. Васильків підкидає пальці з купюрою, щоб перехреститися, одумується і просто кланяється містеру Гейтсу. Випроставшись, пошепки просить у фотографічного лику:
— Нехай Іруся моя НЕ багатіє. Зрозумів, мільярдер заокеанський? Ніколи не розбагатіє — ніколи не втече!
У спальні Васильків кладе грошики на тумбочку, під пластмасову ялинку, на якій вчора забув запалити гірлянду. Він вмикає лампочки і залазить під ковдру.
Він згоден називатися другосортним, згоден голодувати днями і тижнями, а кота годувати на взятий у банку строковий котячий кредит «Віскас плюс». Працювати він готовий цілодобово: смішити читачів, засмучувати читачів і знову смішити. Психологу Борису Мудрому, хоч він і не шахрай, нізащо не зрозуміти, в чому тут річ. І Біллу Гейтсу не зрозуміти.
Дрімаючи, Васильків думав, що не за горами вже той благословенний час, коли сонце почне підніматися вище, дні стануть теплішими і довшими, а безперервно продукуючий фінансові ідеї мозок дружини переключиться на насіння, торф’яні горщики і розсаду…

Олег Чувакін