Нині на політичній сцені України різного політичного мотлоху хоч греблю гати. На додачу до великого артиста, назвемо його умовно «Скотиняка Паразитович», випустили двох пацієнтів психіатрії — так званих «лідерів» соціал-демократів і соціалістів. Але є ще вища категорія політичного артистизму, до якої можна віднести Вадима Рабіновича. Ось уже другий рік, як на телеканалі «112-Україна», де по неділях виходить його авторська програма «Хто кому Рабінович», і на телеканалі NewsOne у програмі «Суб’єктивні підсумки тижня» цей представник політичного поняття «народ України», а за сутністю «ватник» з, цілком можливо, ізраїльським паспортом, веде антидержавну пропаганду. Його позиціонують, і він сам себе позиціонує як «нове політичне обличчя» України, але насправді це ще той пройдисвіт та українофоб із нафталіновим совковим світоглядом.

У своїх вправляннях з суспільною думкою не приховує власних проросійських поглядів, водночас нібито вболіває за Україну і закликає боротись з корупцією. Багатьом подобається його так звана «боротьба», але треба пам’ятати, що він сам — один із живих авторів корупції ще в СРСР. Лобіст із дуже сумнівною біографією, він не працював у жодній галузі державного управління, не може компетентно й предметно прокоментувати жодне соціальне чи економічне питання. Тим не менше після російського вторгнення в Україну Рабіновича «розкручують» в ЗМІ, контрольованих реваншистами із Партії регіонів й втікачами до Росії. Нібито питаючи думки його з будь-якої проблеми України, ця медіа-мережа вже четвертий рік нав’язує Рабіновича аудиторії (поряд з іншими псевдофігурами на кшталт рафінованого українофоба Червоненка, маніпулятора Гольдарба та одеського Співака) як морального авторитета та фахівця буквально з усіх сфер життя. Можна звернутись до Рабіновича та іже його ж словами з телепередач: «Що ж ви робите з Україною, паразити?!»

Після тривалого затишшя Рабінович раптом виринув на політичному небосхилі після Майдану. Восени 2014-го став депутатом від так званого «Опозиційного блоку», згодом балотувався на посаду президента. Там він, судячи з усього, був дуже затребуваним, позаяк виконував своєрідну роль громовідводу негативу від Порошенка-Вальцмана. У травні 2016 року покинув «Опоблок» і разом ще з одним «любителем» України  Євгенієм  Мураєвим створив власну партію «За життя» (по-єврейськи «Лехайм»).

Хто ж такий Рабінович? У його біографії — не одна темна історія і не одна судимість. У свій час через аморальну поведінку його виключили з Харківського автодорожного інституту, і він так і не має вищої освіти. У 1980 році був арештований за розкрадання держмайна, але після 9 місяців перебування в СІЗО його відпустили за «відсутністю складу злочину». У 1982 році його знову обвинуватили в розкраданні держмайна в особливо великих розмірах. У СІЗО він цілий рік симулював божевілля, але його все-таки засудили на 14 років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі суворого режиму. І тут відбуваються дивні речі: Рабінович відбуває покарання в рідному Харкові та ще й… керівником виробництва в колонії! У липні 1991-го його достроково звільняють. Чому Рабінович зазнав такого м’якого відбування покарання і був достроково звільнений, — на ці запитання дотепер ніхто не дав відповіді, як і на те, куди ж поділись вкрадені в держави півмільйона карбованців? Сам Рабінович неодноразово розказував, що в 1992 році вніс на депозит Харківського обласного суду 250 тисяч, але тоді уже був період шаленої інфляції.

У 90-их Рабінович був фігурантом скандалу, пов’язаного із тіньовим ринком зброї, яку постачали з українських складів до гарячих точок. Ще був скандал з австрійською фірмою «Нордекс», після якого Рабіновичу на кілька років заборонили в’їзд до США. Є в біографії Рабіновича факт, який він дуже не любить згадувати. Це публікація в ізраїльській газеті «Джерузалем пост» за 28 серпня 1998 р. офіційного повідомлення прес-служби тодішнього прем’єра Б. Натаньяху, що прем’єр-міністр відмовляється брати участь в заходах, тому що на них запросили Рабіновича. Між іншим, за кошти, вивезені Рабіновичем з України, побудовано синагогу в ізраїльському місті Нетанія, виготовлено золоту Менору, на яку пішли сім центнерів золота, біля Стіни плачу в Єрусалимі.

У червні 1999 р. СБУ заборонила Рабіновичу в’їзд до України на п’ять років через його причетність «до діяльності, що завдає значних збитків українській економіці, і в інтересах гарантування безпеки країни». Але вже у вересні 2001 року Рабінович одержав новий український паспорт і в’їхав в Україну. Як бачимо з цих прикладів, його по життю веде якась невидима могутня сила…

З 2000 року Рабінович почав видавати російською мовою «Столичные новости» під гаслом «Одна газета — две столицы», де головним редактором був Кацман. Перша столиця — то, очевидно, Київ, а друга — напевно, радше Москва, аніж Тель-Авів. «Столичные новости» виходили в кооперації з «Московскими новостями», пропагуючи відновлення «традиційних, споконвічних, братніх, родинних відносин» з північним сусідом. У 2002 році Рабінович заснував щоденну газету «Столичка». А дещо раніше (1997 р.) розпочав активну діяльність в єврейському русі України. Тоді в американських та ізраїльських газетах з’явилися статті, у яких Рабіновича звинувачували у зв’язках із «російською мафією» (про це писав і український журналіст В. Лапікура). З 1998 року Рабінович очолив Всеукраїнський єврейський конгрес.

Є єврейська приказка: «Одна брехня — то брехня, дві брехні — то дві брехні, три брехні — то вже політика». Так і Рабінович — із дрібного брехуна опинився у великій політиці. За часів Кучми він мав тісні зв’язки з правою рукою Кучми — «директором Верховної Ради» О. Волковим, підтримував різні партії, зокрема, «зелених», так званих прогресивних соціалістів, подейкували про співпрацю Рабіновича з блоком «Єдність» О. Омельченка, т. зв. «Народним Рухом за єдність» («Рух-3» Б. Бойка). Його також вважають спонсором руху «Фемен».

Ось таке «нове» політичне личко підсовують нам на вибори як морального авторитета. Його з Є. Мураєвим віртуальній партії «За життя» малюють високий рейтинг на майбутніх виборах, а самому Рабіновичу —  непогані шанси як кандидату в президенти суверен-
ної України. Може, сподіваються, що на час виборів  Україна уже буде в руках Кремля?

З телеканалів не злазить ще один представник так званої «української політичної нації» — бульварний товариш Гордон. Йому відведена уже роль не простачка, а інтелектуала. Він веде свої передачі, бере інтерв’ю в різних людей, але час від часу послідовно показує свою антиукраїнську сутність. Він був єдиним із депутатів Київради, хто не підтримав присвоєння двом вулицям Києва імен борців за волю України Степана Бандери та Романа Шухевича. Після перейменування вулиць відмовився від депутатського мандата. У своїй ненависті та несприйнятті дійшов до того, що 9 лютого ц. р. на телеканалі NewsOne назвав українських патріотів «обезьянами, мартишками, макаками», стверджував, що «их интеллектуальный уровень очень низкий, сидят негодяи, разжигатели межнациональной розни, вместо того чтобы рассуждать, как вывести экономику». Виходить, як у старому анекдоті: «українці — це ті, хто заважає євреям будувати Україну, а євреї — це ті, що будують Україну»?

Неодноразово у своїх телеефірах цей антиукраїнський «інтелектуал» вихваляв колишнього комуністичного керівника України В. Щербицького (1972 – 1989 рр.). За твердженням Гордона, Щербицький — чудовий керівник, дбав про розвиток УРСР, скромний і не корупціонер. Тільки не сказав товариш Гордон, що цей «добрий» керівник вигнав киян  1 травня 1986 року на першотравневу демонстрацію, коли саме вибухнув Чорнобиль і радіація в повітрі аж зашкалювала. І він про це знав! Крім того, саме в часи Щербицького посилились репресії проти українських патріотів, діячів літератури та мистецтва, сформувалась своєрідна «трійка» — Щербицький, Федорчук (КГБ в Україні), Маланчук (секретар ЦК КПУ з ідеології), які були координаторами і натхненниками цих репресій. І після того всього товариш Гордон хоче бачити в Києві (на противагу Бандері й Шухевичу) вулицю імені українофоба Щербицького, який демонстративно цурався української мови.

Гордон послідовно обстоює ще одну антидержавницьку позицію — виступає за суто парламентську республіку, що в період побудови держави і війни є шкідливим, адже, по суті, означає колективну безвідповідальність. Суть тут в іншому — на жаль, в нас немає національного лідера. Пригадаймо колективну безвідповідальність Центральної Ради, і зосередження влади «начальника держави» в одних руках у критичний період  у Ю. Пілсудського в Польщі чи у маршала Манергейма  у Фінляндії. Товариш Гордон також «м’яко» пропагує тезу В. Медведчука про федералізацію України.

Нещодавно, перебуваючи в Тернополі, Анатолій Гриценко заявив, що «нині парламентські фракції говорять голосом Ахметова, Коломойського, Порошенка, незалежно від назви». Але є ще одна фракція, яка говорить голосом Путіна. Ці ж голоси звучать із телеекранів, де розвелась ціла зграя рабіновичів, мураєвих, гордонів, капліних, ків та їм подібних.

Чому так відбувається? Бо до влади після Майдану прийшов не Майдан, а «сцена Майдану». Нинішня влада в Україні піклується не про державу, не про українців, а лише про свої прибутки і збагачення на століття вперед.

Українцям треба негайно робити висновки, поки не пізно. Порошенка, Яценюка і Гройсмана нам Путін не привіз, а ми самі віддали їм Майдан, Україну і владу. І нині по всіх рейтингах кандидатів на посаду президента України незмінно фігурують Капітельман, Вальцман і Рабінович. Їх Путін також нам не привіз, хоча й зрозуміло, що не без його участі усе це відбувається. То невже нас досі нічому не навчила історія? Невже ми й понині залишаємось низькосвідомою недержавною нацією, не розуміючи, «хто кому Рабінович»?

Павло Сливка, м. Тернопіль