У моєї співрозмовниці є щось від костенківської Марусі Чурай. Коли читаєш її вірші, слухаєш її розповідь, мимоволі спадають на думку безсмертні Лінині рядки: “Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена та її пісні”. До речі, пісень у нашої землячки, активної громадської діячки, волонтерки і письменниці Наталі Хаммоуди, майже дві сотні! А віршів і прози – кілька десятків книг у співавторстві і п’ять – власних. І особлива, унікальна праця – робота над двадцятип’ятитомником «Соло надірваних струн», у якому будуть зібрані історії вдів, чоловіки яких загинули під час Революції Гідності та у війні на Сході України. Наталія Хаммоуда – уродженка села Кошилівці Заліщицького району, більше двох десятків років живе в Італії, багато років мешкала і в Тунісі. Проте усюди вона живе… насамперед Україною! Вона – не просто сильна жінка, яку доля не раз випробовувала на міцність, а — приклад талановитої літераторки та небайдужої громадянки. Її сили духу вистачає на те, щоб підтримати і допомогти іншим, займатися творчістю, виховувати дітей і радіти кожному прожитому дню…

– Пані Наталю, у вашої біографії – цікава географія: Якутія, Туніс, Італія…
– Я родом із села Кошилівці Заліщицького району. Закінчила там початкову школу, далі, у середню, ходила в сусіднє село Поділля. Ще з молодших класів усі шкільні стінгазети були «на мені», свій перший вірш написала в 11 років. Його першим читачем була мама, і попри те, що вона була суворим критиком, їй сподобалося. (Сміється, – авт.) Після школи я вийшла заміж і разом із колишнім чоловіком – капітаном далекого плавання – подалася на роботу аж в Якутію, працювала на танкері кухарем. Робота була важка, а пропрацювати в таких умовах понад пів року для18-річної дівчини – справжнє випробування. Але я змалку не боялася труднощів – коли народилася моя молодша на три роки сестра, у мами почалися проблеми із серцем, їй було важко навіть ходити. Тато-агроном постійно був на роботі, дідусь та бабуся – уже в літах, а згодом їх не стало. Пам’ятаю, коли мені було дев’ять років, а моїй сестрі шість, ми разом з нею обробляли ділянку в колгоспі нарівні із дорослими жінками, аби нашій мамі зарахували трудодні. Зранку – до школи, а після школи – на город… Не було коли бути слабкою. Я усього добивалася сама – і в професії, і в житті. Мене завжди вабила медична справа, тож коли після роботи на танкері зійшла на берег, вступила до Далекосхідного медичного університету – вивчилася на психолога, а згодом ще й здобула другу професію – бухгалтера, причому усе це – з маленьким новонародженим сином на руках. В Якутії прожила більше п’яти років і повернулася у рідні Кошилівці, коли важко захворів тато. Поховавши обох батьків, вирішила залишитися у селі. Але через півтора року поїхала до далекої Італії. «Вигнали» мене туди безробіття та безгрошів’я — як і сотням інших жінок у цей час, мені довелося поїхати на заробітки… Їхала на рік-два, а виявилося, що Італія стане мені другим домом – цього року буде 20 років як я тут.

– З чоловіком Брагімом – уродженцем Тунісу – ви познайомилися саме в Італії…
– О, в нас було дуже цікаве знайомство! В Італії я товаришувала з дівчиною із Чернівців, також Наталкою. Певний час ми навіть разом наймали квартиру, а потім вона переїхала і запросила мене до себе на «новосілля». От я у свій вихідний і пішла до неї, а що в тих краях ніколи не була, тож трохи помилилася дверима – випадково постукала не в ту квартиру. І там мені відчинив двері хлопець – красивий, цікавий, а очі такі-і, що втопитися можна!.. (Сміється, – авт.) Кажу – шукаю коліжанку, Наталю, а він мені: «Заходь, почекаєш, вона скоро прийде…» Ми попили кави, порозмовляли, а тоді виявилося, що Наталя-коліжанка живе в сусідній квартирі. Посміялися, але новий знайомий таки наполіг, щоб увечері провести мене додому… І так пішло-поїхало. (Сміється, – авт.) Ми шість років приглядалися, зустрічалися, а у 2006 році одружилися.

– Мабуть, у долі таки немає випадкових дверей…
– Таки так! Коли я уже познайомилася з рідними Брагіма, які живуть у Тунісі, його брати розповіли мені цікаву історію. Ще за багато років до нашого знайомства, коли моєму майбутньому чоловікові було років 14 (у Брагіма теж непроста родинна історія – їх батько рано помер і мама сама ростила дванадцятьох дітей), вони якось побачили по телевізору передачу про Україну – саме тоді вони довідалися, що є така країна. Показували жінку, яка самостійно доглядає господарку, пече у печі хліб. І от Брагім і каже: «Як би я хотів мати дружину з цієї країни! Я б їй у всьому допомагав, дав би їй усе – любов, повагу…» Коли брати зі мною познайомилися, відразу згадали про це – причому цю історію мені розповіли три різні брати, які живуть у трьох різних містах!

– Тривалий час ви з сім’єю жили на дві країни – Туніс та Італію…
– Так було майже 10 років: кілька місяців тут, кілька – там. У чоловіка в Італії – сезонна робота в аграрному секторі, а на цілу зиму він приїздив до нас у Туніс, а літні канікули ми всі проводили в Італії. Діти – 15-річний Аніс і 14-річна Ясміна – ходили до школи у Тунісі, у них чудові успіхи в навчанні і вони – справжні поліглоти, адже знають і українську (хоч і ще недосконало), і арабську, і французьку та італійську мови! Цього року Аніс вступив в Італії до лінгвістичного ліцею – окрім предметів навчальної програми, він вивчає латинську, іспанську, французьку англійську, італійську та арабську мови, а Ясміна записалася у цей же ліцей на наступний рік…
У Тунісі ми жили у місті Махдія – це місто-порт вважається найкращим центральним курортом Тунісу. Саме тут – найбілосніжніші широкі пляжі з неймовірними лазурними водами, найкрасивіші набережні та найсмачніші місцеві делікатеси! Сюди приїжджають туристи зі всього світу. А нам пощастило – у нас море було майже за порогом… Хоча мене, зізнаюся чесно, завжди більше тягне у гори – там моїй діяльній натурі є де розвернутися! (Сміється, – авт.).
Чим мене вразив Туніс? Сподобалося, що там ніхто не ганяється за, так би мовити, зовнішніми проявами добробуту. Якщо у нас «видно пана по жупану», то місцевий мільйонер запросто може босий, у футболці-шортах вийти пішки до магазину по хліб. Або йде вулицею дідусь – ну та-а-акий, що коли присів на обочину віддихатися, люди йому ледь не почали милостиню в пакет кидати. А у нього в пакеті – 15 тисяч євро, бо він іде собі машину купувати! (Сміється, – авт.) Усім байдуже до того, яке в тебе авто, чи є «наворочені» ґаджети і брендовий одяг, люди там набагато простіші.
У Махдії ми зводили свій будинок і доглядали оливковий сад. Цей сад дістався сім’ї мого чоловіка від батька – вони жили небагато, але тато ще за життя хотів залишити щось дітям – і залишив оливковий сад із майже 300-ми деревами, причому не молодими, а сторічними і навіть ще давнішими – такі там особливо цінуються. Ми купили всю необхідну техніку – маємо і трактор, і екскаватор, самі і збирали урожай, і обрізали дерева, і садили нові. Отут і мені став у нагоді досвід тата-агронома! З оливковими деревами треба добряче побавитися-поморочитися, кожну оливку зірвати вручну… Але не оливками єдиними: ми з Брагімом посадили ще три сотні дерев граната, понад 200 кущів винограду, і, звісно ж, город, як же без нього?! Коли виходили там на поле, я мала відчуття, що – знову в Україні, якби не екзотичні дерева довкола… (Сміється, – авт.) Там також треба важко працювати, аби щось здобути, ніде нічого саме не робиться.

– Схід – річ тонка, але ж, мабуть, і смачна… Які у вашої сім’ї кулінарні вподобання?
– Кухня у нас в сім’ї, я б сказала, інтернаціональна. (Сміється, – авт.) Коли чоловік приїжджав до нас у Туніс з Італії, то просив: «Звари мені борщу, я за ним вже скучив!» Добре, що в Тунісі увесь рік є свіжі овочі та фрукти – і капуста, і квасоля, я навіть кріп знайшла! У нас удома може бути на сніданок кус-кус, на обід борщ, а на вечерю щось з італійської кухні. Та що кухня, у нас навіть мова інтернаціональна! Коли хтось приходить до нас уперше, зізнається: «Чую, що ви говорите кількома мовами водночас, і нічого з того не розумію….» (Сміється, – авт.) Італійська, туніська арабська, українська і навіть трошки французької!
Не забуваємо і про Україну і рідні Кошилівці. Брагім був тут зі мною тричі, приїздив на 2-3 місяці, аби не просто у гості, а добре набутися тут. І українських слів тут нахапався, і друзів завів! Має тут, у Кошилівцях, своїх колєг, ходить із нами «на самогонку». Брагім, щоправда, не п’є, але каже: «Я буду їм закуску готувати!» (Сміється, – авт.) Діти теж дуже люблять канікули в селі, вони завжди щасливі, коли ми туди приїжджаємо.
Ось уже п’ять місяців, як ми фактично осіли в Італії в місті П’яченца, це обласний центр неподалік Мілана. Діти тут навчаються, ми з чоловіком працюємо. Свого часу я підтвердила в Італії свій диплом психолога – склала задля цього аж 21 іспит, багато років працювала тут у медичній системі, нині трохи консультую жінок, які страждають від післяпологової депресії та інших проблем, – до мене приходять як українки, так і італійки.

– Італія була однією з країн, які дуже постраждали від пандемії коронавірусу. Нині це також відчувається?
– Так, на жаль, хворих дуже багато. Лікарні, які влітку і восени пустували, уже місяць-півтора як знову переповнені. Своїх хворих уже немає де класти, а до нас ж іще привозять людей і з Болоньї, і з Бергамо… Є ті, хто хворіє не те, що по другому, а уже по третьому колу! Добре, що уже повним ходом йде вакцинація – провакцинували майже усіх вчителів і силовиків, а також лікарів, котрі щоденно працюють.

– Ви – співавторка книг «Говорить Майдан» і «Відлуння Майдану», а також у час Революції Гідності видали власну збірку «Свобода не приходить ненароком».
– На час подій Революції Гідності я була в Тунісі – разом з іншими небайдужими українками збирала і передавала в Україну продукти, одяг, ліки, військове спорядження. Попри те, що відстань від Махдії, де я жила, до столиці Тунісу, де збиралися усі наші земляки, неблизька – до 300 кілометрів, я їздила туди так часто, як тільки могла, аби і собі долучитися до допомоги. А що слово – теж зброя, то надсилала свої вірші друзям-письменникам, які згодом читали їх на Майдані у Києві. Саме тоді, на перетині 2013-2014 років, вийшла друком моя книга «Свобода не приходить ненароком», присвячена усім українцям, які боролися за волю і незалежність нашої країни. Понад сотню примірників цієї книги я передала до Криму та на Схід України, що наше слово читали і там. Загалом у моєму «письменницькому арсеналі» – прозові книги «Звір» та «Мереживо людських доль», вірші, видані у кількох десятках поетичних збірок – як власних, так і колективних.
Деякі вірші пишу навіть італійською – до речі, цього року вперше подалася тут, в Італії, на літературний конкурс «Dantebus-poesia» від місцевого видавництва, і організатори конкурсу уже мені телефонували з пропозицією видати мою книгу, адже виявилося, що я в них – серед лідерів конкурсу! Це дуже приємно, але я наразі відмовилася, адже ще не маю так багато власних поезій італійською… Нині готую до друку чималу збірку власної поезії та прози – причому в прозі багато нашого, галицького діалекту – хочу зберегти його, показати, зокрема, мешканцям Сходу, яка наша мова цікава, «смачна» і колоритна. Хоча нині, коли в процесі написання багатотомника «Соло надірваних струн» спілкуюся із багатьма жінками зі всієї України (у цих книгах будуть зібрані історії вдів, чоловіки яких загинули під час Революції Гідності та у війні на Сході України), розумію, що стереотип про російськомовний Схід – інколи просто стереотип. Днями розмовляла з жінкою з Луганщини, і аж на душі мені потепліло, коли почула від неї таке рідне: «Я зараз буду балакати…»

– Як вас знайшов проєкт «Соло надірваних струн»? Це велика робота, дуже потрібна, але ж, мабуть, і дуже непроста та болюча – пропускати крізь себе чужий біль і виписувати його…
– Це дуже важка робота, повірте, цілоденне збирання оливок насправді куди легше за це! Я почала роботу над першим томом багатотомника (планується, що томів усього буде 25 – за кількістю областей України) у 2018 році, а нині закінчую четверту книгу. А почалося усе з того, що мені зателефонувала Марія Дребіт – вона теж наша землячка, родом із Чорткова, уже 20 років як живе в Португалії. Дуже цікава і творча жінка – вона і музикант, і композитор, авторка прекрасних пісень. Власне, нас і познайомила наша поетична творчість, ми стали листуватися і зідзвонюватися… Пані Марія час від часу допомагала родині удови із Львівщини, чоловік якої загинув на Сході – і чим довше спілкувалась із нею, тим сильніше усвідомлювала, наскільки важливо залишити добру згадку про кожного українського Героя. Так Марія Дребіт стала ініціаторкою проєкту «Соло надірваних струн» і звернулася до мене – каже, я розглядала багато кандидатур, але вирішила, що саме ви найкраще впораєтеся із завданням. Я спершу відмовлялася – кажу, я дуже емоційна, не знаю, чи зможу перепустити крізь себе так багато болю, та й 25-томник – це чимало роботи… Але розуміла, як це потрібно багатьом людям, і тому погодилася. Книга стане пам’яткою дружинам та батькам, дітям та онукам загиблих воїнів.
450 сторінок першої книги, про загиблих героїв Львівщини, я написала за три місяці. Бувало, не спала цілими добами – від емоцій, від почутого і того, що пропустила крізь себе. Кожна історія тут по-своєму особлива і вражаюча. Ми показуємо, що чоловіки не лише воювали, а й кохали, мріяли, мали сім’ї… Я переговорила із пів сотнею жінок, серед них і Іра Гурняк – дружина нашого земляка, тернопільського журналіста, фотографа, волонтера та айдарівця Віктора Гурняка. Комусь сльози заважали говорити, комусь не хотілося усе пригадувати і ятрити рани – треба було знайти підхід до кожної людини. Бувало таке, що мені спершу категорично відмовляли і я просила – подумайте, а тоді зателефонуйте мені, я просто з вами привітаюся. Жінка телефонувала, ми починали розмову і вона розповідала мені усе!.. А ще бувало, пишу оповідання, вибудовую діалоги, послуговуючись власним натхненням і творчим баченням, а вдова Героя мені потім і каже: «А звідки ви усе це знали? Він саме так і говорив. Ви навіть інтонацію його вловили і передали!»
Уже вийшли друком книги про загиблих Героїв Львівщини і Київщини, третій том про Героїв Луганщини нині якраз у друці у видавництві «Український пріоритет», а я завершую роботу над четвертим томом про уродженців Херсонщини. Далі писатиму про Героїв Вінничини і Тернопільщини. Цей проєкт – доброчинний, профінансований здебільшого авторкою ідеї та доброчинними групами і особами, до яких зверталася Марія Дребіт. З коштів, виручених за продаж книг, фінансуємо видавництво нового тому.
Не раз «добрі люди» писали мені – що ви робите, навіщо ви це робите, ви ж за цей час і за ці гроші могли писати і видавати щось своє і себе розкручувати… Я ж на це – от хай хтось себе і «розкручує», а в нас така місія – у кожного вона своя. Адже війна, що триває нині, – не лише за територію, а й насамперед за людські душі… І ці книги не потрібні тільки мені чи тільки батькам і дружинам загиблих – це треба нам усім, аби не були забуті наші Герої. Поки про них розповідають, пишуть, читають, поки живе пам’ять про них – вони живі…