Рік тому, 19 березня, у зоні АТО, неподалік Сєвєродонецька, було жорстоко вбито старшого сержанта 44-oї окремої артилерійської бригади 34-річного Ігоря Яцунду з села Пpиciвцi Збopiвcькoгo paйoнy. Загинув чоловік не в бою, а від рук… «побратимів». Хоча певний час правду про інцидент ретельно приховували, військове командування поширювало інформацію, нібито наш земляк загинув у результаті аварії, та врешті слідство з’ясувало, що його вбили. Вісім років і шість місяців за ґратами — такий вирок виніс суд двом колишнім військовим, які забрали життя в Ігоря, однак рідні вважають, що до вбивства можуть бути причетні й інші особи, і що певну відповідальність мали б понести вищі чини.

«Командир не захотів із нами говорити…»

В Ігоря Яцунди залишилися сиротами двоє синочків — 9-річний Дениско та 8-річний Сашко, яких вони виховували з дружиною Наталею. Їм досі важко змиритися з непроправною втратою. Не вщухає біль серця і в матері загиблого пані Володимири. Ігор походив із багатодітної сім’ї, y бaтькiв бyлo чeтвepo cинiв. Навчався він на зварювальника, в армії бyв зacтyпникoм кoмaндиpa взвoдy, cнaйпepoм. Пicля apмiї дeякий чac пpaцювaв y мiлiцiї, згoдoм подався нa заробітки, а торік у січні підписав контракт і поїхав на Донбас.

— У 44-ій бригаді добре знають, що сталося тієї фатальної ночі, але нам ніхто не хоче розповісти. Коли після трагедії ми приїхали на місце події, нам не дозволили побачити тіло Ігоря, казали лише, що воно дуже побите. Згодом ми дізналися з висновків експерта, що у нього були поламані ребра, кістки, травмовані внутрішні органи, понівечене обличчя, — каже брат загиблого військовослужбовця Олег Яцунда. — Під час слідства «просували» чимало абсурдних версій загибелі брата, аби лише зам’яти справу і щоб вона не набула резонансу. Хтось зацікавлений вигадав історію про аварію, але її відразу ж спростували. Очорнювали брата, нібито він пиячив із побратимами і сталася бійка, яка закінчилася непоправним. Поширювали версію й про те, нібито Ігор самовільно пішов до села, там погрожував ножем і його вбили. На суд приходили якісь свідки, проте вони все те заперечили. Словом, версії командування бригади, яка всіляко хотіла зняти із себе відповідальність за прецедент, розсипалися, як пісок. Кримінальну справу щодо вбивства нашого брата розглядав Кремінський районний суд Луганської області, а також Апеляційний суд Луганської області, що нині в Сєвєродонецьку. 29 березня в апеляції було в повній мірі підтримано вирок суду першої інстанції. Причетність двох засуджених військових начебто доведена — на їхньому одязі та берцах була кров брата… Але чи це не підтасовано? Ми з братами їздили додому до побратимів Ігоря, які нині демобілізовані. У них трусяться руки — бояться говорити. «Чому ви не захистили Ігоря?» — запитував я одного з Львівщини. Мовчав… Як з’ясувало слідство, близько другої години ночі сонного брата приглушили в бліндажі, витягли на вулицю і добили… Розумію, що ми не повернемо Ігоря, але прикро, що у військовій частині говорили неправду, нібито він був п’яний і встряв у бійку. Найлегше зробити винним мертвого…  Ми тричі ходили з братами до військової частини, але ні командир, ні заступник навіть не захотіли з нами розмовляти.

«Серце матері рідко помиляється…»   

Мати Ігоря Яцунди уже тривалий час на заробітках в Італії. Коли у неї була можливість, приїжджала на судові засідання по справі її сина. На Луганщину рідні їздили тільки на перше засідання, далі слухали справу через відеоконференцію.

— Невідомо, за що мого сина жорстоко вбили… Засудили двох військових, які жили з ним у бліндажі, але чому не притягнули до відповідальності їхнє командування? Як можна було допустити, щоб на очах в інших забили людину? — обурюється пані Володимира. — Ми не почули від командування ні слів підтримки, ні вибачень за брехню. Велика кількість неправдивих версій про причину смерті, на мою думку, свідчить про те, що до вбивства причетне командування. Вони не дали можливості нормально провести слідство, справа дуже швидко була передана до суду, майже рік тривали суди. Нам відразу сказали, що правду ми все одно не будемо знати, але й брехню я не хочу чути. Обвинувачені на засіданнях виправдовувалися, казали, що не вбивали Ігоря. «Вдень ми ділилися останнім шматком хліба, то чому я би вбивав його вночі?» — казав один із них. Не можу стверджувати, що саме на їхній совісті смерть мого сина, але не виключаю, що на них могли звалити відповідальність за злочин. Моє серце підказує, що у справі багато чого приховали, і можливо, хтось невинний сів за ґрати. А серце матері рідко помиляється… «Мені шкода вас, бо ваш син пішов із життя за ніщо — його забили сонного», — сказала мені слідча. Ніколи не прощу вбивства мого сина, поки буду жива, шукатиму правди…