Чимало з них поповнюють ряди патрульної поліції, але є й ті, хто обирає підрозділи, які донедавна вважали суто чоловічими. Знайомтесь: Інна Могила — заступниця начальника відділення поліції, начальниця слідчого відділення Шумського відділення поліції. Вольова, рішуча, організована, розумна і красива! Хто бачив Інну Миколаївну в роботі — розуміє, що вона розкриє навіть найскладнішу кримінальну справу. Днями «НОВА…» поспілкувалася зі слідчою — і не тільки про поліцію і резонансні злочини, а й про життя, дітей та позитив.

— Інно, чому ви вирішили піти в поліцію?

— Втілила мрію свого тата Миколи Дмитровича, який завжди хотів бути працівником поліції. «Будеш мати погони!» — надихнув мене на майбутню професію. Мій дядько працював дільничним. Коли постало питання, куди вступати після школи, у мене було два шляхи: лікар або міліціонер. Я обрала другий! Але, думаю, була б і добрим лікарем (сміється, — авт.). Пішла в поліцію і ні разу не шкодувала. Навчалася на слідчо-криміналістичному факультеті Харківської національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого. Привезли мене батьки до вузу, поселили у гуртожиток, а далі — все сама. Мама всю дорогу додому плакала, хвилювалася, що я так далеко. На той час ще не було мобільних, до мене телефонували раз на тиждень. Навчатися було легко й цікаво. Ми були дуже сумлінними студентами, не дуже десь ходили, до того ж економили, бо стипендія тоді була, здається, 11 гривень.

— Чому саме слідство? Це чи не найважчий напрямок…

— Це один із найсерйозніших факультетів. Так, ще прокурорський, але туди було важко вступити. Нині у слідстві багато жінок. У Бережанах моя колега — слідча, заступниця начальника слідства області — жінка, у Кременці жінка виконує обов’язки начальника слідчого відділення. Нас багато! (сміється, — авт.) Після вузу я прийшла працювати до Тернопільського міського відділу поліції. Там було ще кілька дівчат і ми разом із чоловіками тягнули всю роботу. Справді, слідство — важкий напрямок, бо це і ДТП, і трупи, і  банди, які погрожують, але потрібні спеціалісти, які їх розслідують.  У правоохоронних органах я вже 13 років. Тільки рік була в декретній відпустці, на той час мешкала в Шумську. Керівник слідчого відділу району пішов на пенсію, формували новий підрозділ, запросили мене на роботу.

— Які найважчі справи довелося розслідувати?

— Найважчими були перші справи, які я розслідувала, це тому, що ще не мала досвіду. Не знала чітко, як діяти, а робити треба було швидко і якісно. Пригадую розбійний напад у Тернополі: двоє осіб напали на охоронця, викрали сейф. Я доклала колосальних зусиль, щоб розкрити злочин. На тій справі вчилася. Пригадую ще одну: в парку пограбували доньку прокурора. Прокурор дуже переживав, чи я — молода слідча — впораюся. Знайшла нападника! Не ділю справи на важкі й легкі, кожна має свою специфіку. Іноді справа неважка, а фігуранти — складні, всі нерви виїдять. Кожна справа — це драма. Там тато п’є роками, б’є маму, діти страждають, там сусіди ворогують. Усе пропускаєш через себе.  ДТП із загиблими — це завжди страшно. Приїжджаємо на місце аварії, лежать тіла, їхніх рідних ще нема… І ця моторошна тиша. Вразила мене трагічна загибель дитини в районі. Прибігла на місце виклику. Мама тримає дитинку, пригорнула в сльозах до себе. Я не відразу зрозуміла, що маля мертве. Це жах… Після того я чи не єдиний раз хотіла піти з поліції. Перейнялася, мабуть, через те, що я теж мати. Торік на Шумщині було резонансне вбивство — учасник АТО зарізав бабусю і тітку. Ми документували злочин, затримали підозрюваного у закинутому хліві. Війна залишає «відбитки». Якось учасник АТО вчинив ДТП. «Я —  «атошник»!» — намагався уникнути відповідальності. «А хто сказав, що учасникові АТО можна сідати п’яним за кермо?!» — запитала я. Раніше хлопці козиряли цим, тепер — менше.

— Чи траплялося, що ви плакали по роботі?

— Я бойова, але іноді «ревуха» (сміється, — авт.). Буває, що знімаю стрес сльозами. Не плачу через щось серйозне, на похороні, а ось за дрібниці — так. Але лише наодинці. На людях я тверда й рішуча. Цьогоріч раптово помер наш слідчий. Вночі зателефонував до мене черговий. «Інно Миколаївно, помер наш колега…» — повідомив. Наскільки я сильна, вдень і вночі при свідомості, знаю, що маю робити, а тоді розхвилювалася…

— Яка криміногенна ситуація на Шумщині? Від чого залежить, що одні райони спокійніші, а в інших — злочин за злочином?

— Шумщина — загалом спокійний регіон, але якщо щось станеться, то вже серйозне… Найбільше правопорушень за ст. 125 — умисне легке тілесне ушкодження, багато крадіжок, останнім часом — ДТП, розбійні напади.

— Чому люди вчиняють злочини?

— Вседозволеність породжує безвідповідальність. Демократичне суспільство дозволяє багато, а люди не вміють мудро це використовувати. Ну, і велике лихо — алкоголь. Чи не кожен злочин вчиняють у нетверезому стані. А ще у нас надто лояльне законодавство — злочини легко сходять порушникам із рук. За новим КПК підозрюваний більше захищений, ніж потерпілий.

— Вмієте відмежовувати роботу від особистого життя?

— Здається, що вмію, хоча часто приношу додому роботу, особливо поганий настрій, втому. Не можу прийти, відключитися і бути мамою. Стараюся свій ненормований день внормувати. Але не можу вдома вимкнути телефон, маю бути готова, що в будь-який момент доведеться їхати. «У моєї мами є ЄРДР, кримінальне провадження і прокуратура», — казала моя донька маленькою.

— В уяві багатьох слідчий — це суворий беземоційний правоохоронець. А ви — красуня, на підборах, із зачіскою та манікюром!

— Поняття «суворий правоохоронець» помалу відходять. Часи змінюються і ми з ними. У нас в райвідділі п’ять жінок-офіцерів — усі гарні! Своїм начальникам я завжди кажу, що жінки — це роботяги. Колись мені радили сформувати підрозділ із дівчат. У нашому відділенні є жінка-слідча і чотири чоловіки. Знаю, кому яку справу доручити: той краще «дотисне», моя колега — спец у сімейних розбірках. Я не чула, щоб десь не брали на роботу, бо ти — жінка. Так, можливо, групу захоплення потрібно формувати з чоловіків, але слідчі, оперативники — це і для нас. У мене є знайомі жінки, які були першокласними операми.  Жінки працюють сумлінно, ми більш відповідальні й витривалі. У нас і робота, і господарка, і хата, і закрутки, і уроки з дитиною — все встигаємо! А деяким чоловікам дружина наготує, попрасує, а вони прийдуть на роботу і вже втомлені (сміється, — авт.). Важливим є ставлення людини до роботи.

— Поліцейських часто критикують. Як ви сприймаєте відверті думки?

— До справедливої критики завжди прислухаюся. Наш колега-психолог каже, що поліцейських не люблять, але з ними хочуть дружити. Я ніколи не бачила відвертої неповаги до себе. Звісно, як і в будь-якій роботі, є незадоволені. «Дякую, що розібралися зі справою!» — приємно чути такі слова. «От ви…» — буває закине невдоволення хтось з обвинувачуваних. Якось ми затримували чоловіка за правопорушення. Його дружина поглядом, повним ненависті, різонула мене, мовляв, ви жінка, як так можете. Але невдовзі ми зустрілися на вулиці, вона вибачилася. Часто повторюю: не вчиняй злочину і не будеш сидіти в тюрмі.

— Де шукаєте позитив? Як боретесь із професійним вигоранням?

— Позитив знаходжу всюди. Побачила смішне відео у Фейс-
буці, після наради посміялися з колегами, у вільну хвилину випили кави і т.д. Моя сестра живе в Тернополі — навідуюся до неї, ходимо до театру, подорожуємо.

— Інно, ви виховуєте доньку. Цікаво, чи ви — сувора мати?  Що вважаєте головним у вихованні дитини?

— Дуже сувора! (сміється, — авт.) Моїй Валерії 10 років. Має вивчити всі уроки, поки п’ять разів не прочитає, не піде гуляти. Але вона це легко сприймає, швидко відпускає, ніколи не ображається. Люблю порядок, дисципліну, так само намагаюся виховати доньку. Влітку залишала її вдома саму і «давала наряди» — прибрати, попилососити, приготувати їжу. Все гарно робила! Важливо, щоб дитина була зайнята, не сиділа увесь день в телефоні. Надзвичайно допомагає мені з вихованням доньки і просто підтримує мене моя мама Оксана Петрівна.

— Як донька сприймає те, що мама шукає бандитів, розслідує злочини?

— Пишається! Дещо вже сама розслідує (сміється, — авт.)Торік розповідала, що з однієї дівчинки хтось пожартував — розклеїв її номер телефону, тож до неї почав телефонувати якийсь старший хлопець. Скаржилася, плакала. Коли вчергове зателефонував невідомий, Валерія взяла слухавку і заявила: «Ви знаєте, що телефонуєте до неповнолітньої і за це є відповідальність?! Моя мама слідча, я їй все розкажу!» Відразу перестав надокучати. Донька розуміє специфіку моєї роботи. Якось увечері в неділю мені повідомили про утопленика, потрібно було виїхати на місце події, а доньку нема з ким залишити. «Я з тобою поїду, не боюся!» — сказала.

— Ваше прізвище Могила — з натяком на «кримінал» (сміється, — авт.). Чи не траплялися курйози?

— Грізне прізвище! Було багато курйозів. Якось ми допитували представників центру позашкільної роботи. «На 15-ту годину підеш до Могили», — сказала їхня начальниця підлеглій. А та подумала, що біля пам’ятника має бути відправа (сміється, — авт.). Тепер мене в районі вже багато людей знають, уже ні з ким не плутають (сміється, — авт.).