«Більшість людей не вміють радіти, тому що… дивляться під ноги замість того, аби роззиратися довкола і дякувати Небу за красу», – переконана тернополянка Ірина Басалига. Ірина – художниця-портретистка, а також графік та ілюстратор. У два роки вона малювала фантастичних звірів, у шість – мала персональну виставку, на яку приводили студентів, нині ж її роботи прикрашають дитячі книги та підручники, а портрети з-під пензля 25-річної тернопільської художниці милують око та гріють душу багатьох шанувальників її творчості. Завдяки її таланту на папері оживають близькі та абсолютно незнайомі обличчя, всесвітньо відомі зірки і випадкові перехожі. Перуанський музикант, актор Ален Делон, мама… Саме мама, зізнається Ірина, завжди найбільше спонукала її творити.

«Не може бути чорного!»

– Мама ніколи не втягувала мене в рамки: що ось так можна малювати, а так – ні. Як я хотіла, так і малювала! – розповідає Ірина Басалига. – Хай буде у зайця три вуха і чотири носи, а дерева фіолетові. Як дитина бачить – хай вона так малює. Вона потім сама прийде до того, до чого повинна прийти. Зрештою, фантастичні звірі мають право на існування. А їх часто вбивають. Знаєте, у школах є такі вчителі… На жаль, їх дуже багато. Навіть тепер я з такими перетинаюся, ілюструючи підручники. Скажімо, нещодавно намалювала лелеку. Не люблю використовувати чорний колір, оскільки привертає до себе багато уваги, дуже похмурий, хіба лиш очка ним малюю. Тож смужечки на крилах намалювала темно-синім. З видавництва мені пишуть: «Перероби на чорний. Не може бути синього!» А я їм пишу у відповідь: «Не може бути чорного!» Переробила, звісно, бо ж замовник диктує правила… Або ще випадок. Намалювала форму у поліцейських темно-синю. Знову ж таки: переробіть на чорну. А я їм фотографію: ось, будь ласка, темно-синя форма! Тут уже не було до чого причепитися (сміється). Ну, люблять у нас чорний колір, люблять негатив. Але ж це книжка для першокласників! Я просто навіть не можу дозволити собі їм дати багато чорного кольору. Використовую яскраві кольори, десь перебільшу у барвах, можливо. Але переконана, що так потрібно – особливо для дітей. Це якийсь спадок з Радянського Союзу, коли все було темне, якесь безлике – щоденники, підручники, одяг. Щоб нічого не відволікало дітей від навчання.

Пам’ятаю, мені було років десь 5-6, на занятті у садочку нам видали по кілька баночок гуашевої фарби і диктували: «Візьміть зелену фарбу і намалюйте листочки». А я замість стебельця намалювала саму квітку зелену. А до мене вихователька: «Іро, де ти взяла зелену квітку, де ти таку бачила?» Всі діти пооглядалися на мене, почали сміятися. Пригадую, сама й не знала, чому я так намалювала, просто хотілося так – та й усе. А на мене всі «наїхали». Окрім мами, яка ніколи не обривала політ моєї творчості, за що я їй безмежно вдячна.

«Ви кращі, ніж думаєте про себе!»

Ірі ще не було й двох рочків, коли їй дали у руки олівця і вона намалювала свою першу «людинку». Причому зобразила не так, як більшість діток у цьому віці – з очками десь на чолі. Ні, на її малюнку все було на своїх місцях. До речі, вперше взяла Іра олівця у ліву руку. Так малює й нині. Мама ніколи не ламала її, щоб перевчити, аби була, «як усі».

– Десь з років з 4-5, пригадую, мені давали стосик паперу, я сідала на малесенький стілець, великий дорослий брала перед собою і вигадувала найрізноманітніші сюжети. Малювала все, що заманеться, – усміхається дівчина. – Мені ніколи не було проблемою намалювати щось у незвичному положенні, наприклад, як хтось їде на коні спереду, не лише збоку. Я чомусь відразу знала, як треба зображати. Звісно, як дитина, могла намалювати довші руки, аніж вони мають бути, чи двадцять пальців, чи кота, у якого шість передніх лап і жодної задньої. Але у мене не було комплексів, я не переживала, що у мене щось не вийде чи вийде негарно. Я малювала дуже-дуже багато!

Коли Ірі було шість років, картин у юної художниці назбиралося аж на повноцінну виставку у Тернопільському художньому музеї, яка була організована насамперед завдяки її татові Володимиру — дівчину завжди підтримують обоє батьків. Згодом, коли їй було десять, експонувалася й друга виставка. Цікаво, що викладачі з інституту приводили туди цілі групи студентів, щоб у дитини шість років повчилися, як треба малювати!

– Доки я вчилася у школі, малювала яскраві картини фломастерами або гуашшю – фантазійні, – пригадує Іра. – Скажімо, красивий замок чи підводне царство або ж якийсь пейзаж. Вже під час навчання в інституті, коли знайомилася з людьми в інтернеті і представлялася, що я художниця, мені казали: «О, мене намалюй!» Я відповідала, що не малюю портретів, тільки пейзажі. Але врешті знайшлася людина, яка мене вмовила (сміється), і я намалювала перший портрет. Нині на нього дивлюся – і він дуже смішний для мене. Але це був початок. Я намалювала подругу, а потім хтось із її друзів побачив і теж захотів. Так з 2010-го року почала малювати портрети, спочатку просто на свій вибір – якщо мене якесь обличчя зацікавило, тренувалася. Нині ж серед моїх робіт дуже багато портретів. Когось малюю з натури, когось – з фотографії. Часто мені кажуть: «Ви зобразили мене краще, ніж я є…» Але я скажу інакше: «Ви насправді кращі, ніж про себе думаєте!» Я дивлюся на людину чи на її фото і відчуваю… А що відчуваю, те і малюю. Ось так. Подивившись на себе збоку, через творіння художника, можна пізнати свої приховані сторони. Я ніколи не передбачаю кінцевого результату і не маю мети нікого ідеалізувати. Але у мене є намір – зобразити внутрішній світ людини, а не тільки її зовнішність. Вдається все це через стан натхнення. Натхнення – це чиста енергія Зверху, цією енергією і наповнюється творіння. Кожна моя робота створена з любов’ю.

Для радості треба дуже мало!

Ірина переконана, що людина – те, що вона думає, а думки кожного безпосередньо впливають на його теперішнє життя і визначають майбутнє.
– До певного періоду я жила, як в темряві чи в тумані: не знала, що буде далі, – зізнається Іра. – Просто думала, що буде, як у всіх: закінчу школу, інститут, піду на роботу… Ще й зустріла якось свою вчительку, яка сказала: «Нічого, ми виживали, і ви будете виживати». Я чемно відповіла: «Дякую», але пішла з думкою: «Ні, так не буде!»

Так, у мене був певний період, який мабуть, переживає кожен, коли я не знала, що буде далі, не знала, чого хочу, думала, що мене попереду чекає рутина. Але завдяки мамі (мати Ірини Маргарита Басалига — також художниця, творить декоративні картини, — авт.), яка для мене є не тільки однодумцем та подругою, а й взірцем для наслідування у своєму духовному розвитку та позитивному мисленні, у мене з’явилися мрії та надія, що чим далі – тим краще… Може, я почну щось таке робити, чого сама нині й не уявляю! Коли живеш з упевненістю, що далі буде краще, що з’являться нові можливості, нові люди, то вже нині жити стає цікавіше. А для радості часто треба так мало! Ви звертали увагу, як батьки часто повторюють дітям: «Що ти роздивляєшся? Дивися під ноги!» Нас постійно вчили дивитися під ноги і не дивитися навколо та догори. А скільки цікавого і прекрасного довкола нас! Скажімо, коли ви востаннє помічали, які красиві хмари на небі? Я ось іду, зупинюся і насолоджуюся. І нехай усе зачекає!