Іван Марчук “запльонтав” Тернопіль. Ще за кілька днів до відкриття його виставки у місті тільки й розмов було, що про славетного земляка: коли і з ким приїхав, з ким бачили, що і де покаже… А вже у день відкриття — 15 квітня — до Арт-галереї, що на вулиці Сагайдачного, було не протовпитися.

Творець унікальної філігранної техніки, так званого “пльонтанізму”, привіз до нашого міста 64 полотна. “Тут — різні Марчуки, це роботи різних років і циклів, — каже сам художник. — Вони нечасто виставлялися… Крім Тернополя, їх бачили тільки у Києві та Львові. А показувати картини обов’язково треба — це ніби жінку обнімати”, — переконаний Іван Степанович. Що ж, у Тернополі йому сповна вдалося і те, й інше… І чи не від того, що охочих дотулитися до генія було аж занадто багато, і розмова з ним вийшла теж дещо “пльонтаною”. Зрештою, геніям це простимо 🙂

 Той, хто пробив головою небо

— Чому виставка називається “Генотип вольності”? Слово “вольність” у нашій мові  рідко вживане, давнє, урочисте, синонім до “свободи”.  А я не маю ніяких зобов’язань, не гнувся перед ніякими режимами, перед ніякими запроданцями. У мистецтві я найвільніший. Кілька років пишу картини з циклу “Погляд у безмежність”. У них — нескінченність, вони виходять за рамки простору. Мене запитують, як я це роблю, де я міг побачити це? Я відповідаю, що піднявся дуже-дуже високо і пробив головою небо. І там я побачив чудеса.

Мистецтвознавці не знають, що про мене писати. Вони видумують імена, вигадують ґрунт, з якого я, на їхню думку, мав прорости. А я виріс на камінні і не визнаю жодних традицій, я просто з’явився. Вони ж не хочуть погодитися, що так буває.

Часто в мене запитують, чому мої полотна такі незрозумілі, але, тим не менше, притягують настільки, що від них неможливо відірватися. Бувало — сам бачив — перед одною картиною люди по півгодини стояли. У чому справа?  У своїх картинах я даю ребуси, коди, загадки, щоб розрухати ваші мізки, які, можливо, досі не мали матеріалу для роздумів.

Люди не звикли думати. А для моїх картин, та й для мистецтва загалом, потрібно задіяти більше свідомості, дивитися, думати… Це не моя робота – пояснювати, що зобразив. Лягло на душу – хіба цього мало? Хай пояснюють мистецтвознавці й екскурсоводи.

«Чорний календар» і зникле натхнення

— Я завжди кажу: все моє життя – на полотні, а я ще не жив, я ще працюю. Я — вічний мандрівник, прикутий до мистецтва. Навіть жартував колись, що якби мене посадили до справжньої в’язниці, то я б намалював більше. Як я живу? Як раб, прикутий до мольберта.  Живу за “чорним календарем”, де немає червоного кольору, а є 365 днів робочих! Вихідних у мене немає, я одержимий. Але живучи так, я зумів зробити п’ять тисяч мистецьких творів, які розсіяні по всьому світу. Картин моїх немає тільки в Антарктиді.

Нині, правду кажучи, ситуація така, що працювати не хочеться. Є що робити, але не хочеться. Пензлик до рук не лізе. Я брався до роботи, починав одну картину, другу, але ні, опускаються руки… Приходжу в студію, сідаю і розмовляю зі своїми картинами. У мене підхід до них, як до діточок. Я з ними постійно спілкуюся. О 7-ій годині вранці я вже в майстерні. Вдома не маю з ким розмовляти, от і  спілкуюся з картинами — у майстерні, де проводжу майже весь свій час. Ось такий режим.

Батьківщина як територія

— Я прожив життя чисто, не написав жодної непотрібної, непотребної картини, й у мене, крім однокімнатної квартири, нічого немає: ні лімузинів, ні дач… Я взагалі не пристосований до життя. Як митець із певними регаліями маю найгіршу майстерню серед українських художників. У мене були президенти, мери й інші відомі люди, були на п’ятому поверсі в тісній майстерні, ледве піднімалися туди… Всі обіцяли допомогти з новим приміщенням, але нічого так і не зробили… Ця країна за все моє життя не зробила для мене нічогісінько, ані на копійку.  Замість Батьківщини є болісна, вистраждана прив’язаність до землі.

Розумієте — українська земля народжує найбільше талантів на квадратний метр планети. Але ж наша земля часто й поїдає багатьох, як кішка, яка поїдала своїх кошенят. У нас не може достойним чином проявити себе якийсь геніальний, великий талант: вони або в’януть, або повертаються в землю, або спиваються. Помер би я у 70 — був би уже пошанованим. А так треба ще чекати…

Все, що я зробив на цій землі, — часто виключно наперекір, а не завдяки. Я нiчого не знаходжу позитивного в країнi.  I притім люблю людей, якi тут живуть. Люблю свою землю. Хоча, буває, іноді й каюся, що свого часу сюди повернувся…

Ювілей, музей і потрійний мистецький удар 

12 травня Іван Марчук святкуватиме 80-річчя.  З нагоди його ювілею 2016 рік на Тернопільщині оголошено Роком Івана Марчука. А сам Тернопіль прийняв потрійний “мистецький удар” Марчуком: фотовиставку заслуженого журналіста Олега Снітовського про Івана Марчука “Вітражі душі”, презентацію альбому шаржів Миколи Дмітруха та, власне, саму виставку  митця “Генотип вольності”.   Сергій Надал вручив Івану Марчуку почесну відзнаку міського голови і  запропонував Івану Марчуку організувати у Тернопільському замку виставку на постійній основі. Для цього міська рада готова провести у замку необхідні ремонтні роботи. “Музей-картинна галерея стане новим символом Тернополя, окрасою нашого міста та центром туристичних маршрутів. Дуже приємно, що наше місто приймає геніального митця. Не кожен народ і не кожна епоха має таких людей. Про творчість Івана Марчука можна говорити довго, але краще просто побачити його прекрасні твори”, — каже Сергій Надал.

Спробувати розгадати феномен Івана Марчука тернополяни мають час  до п’ятого травня.

Його картини-притчі розмовляють усіма мовами світу, навіть мовою німоти. На його полотнах люди перетікають у звірів, живе переплітається з мертвим, і навіть намальована скрипка — вона знає про життя не менше, ніж скрипаль… Історій у нутрі його картин більше, ніж у будь-якої саги. Правду кажучи, сюди хочеться повернутися і у спокої — не в метушні, коли народ змагається за “місце для селфі” на тлі картин Марчука — вдивитися в ці роботи. І, може, художник побачить нас очима своїх полотен.

Фото Ігоря Крочака.