Посеред поля під пісню «Ніч яка місячна, зоряна, ясная» затанцювали перший весільний танець. Побратими накрили стіл — приготували канапки, запекли м’ясо. Романтично! Але довкола війна — святкування переривали вибухи снарядів, доводилося ховатись в окопах. Проте пара не хотіла відкладати одруження на після війни. Уже другий місяць вони — подружжя! Іван перебазувався з бригадою на Донеччину, Іванка чекає його вдома і вимріює мирне післявоєнне життя.

Доленосне щасливе число 7
У Івана та Іванки багато спільного: схожі імена, народилися 7 липня — з різницею у сім років. Заручились 7 травня 2021-го, 7 травня 2022-го мало бути весілля, але в лютому почалася масштабна війна. Іван пішов захищати Україну.
— З Іваном ми познайомилися в подруги на дні народження. Раніше вона розповідала, що працює із хлопцем, в якого біографія схожа з моєю, — усміхається Іванка. — Після кількох зустрічей Іван запросив на побачення. На даху будинку організував романтичну вечерю з видом на нічний Тернопіль! Наступне побачення було в кінотеатрі. Іван викупив зал і ми дивилися мультфільм лише удвох. Уже тоді розуміли, що будемо разом, тож побачень далі було багато… Торік 7 травня коханий зробив пропозицію — на 123-ому поверсі в найвищому хмарочосі в світі Бурж Халіфа в місті Дубай. Ми багато подорожували і паралельно готувалися до весілля. Планували урочистості на 7 травня 2022-го, але почалася війна, яка все змінила… Проте, на щастя, не вплинула на наші почуття.

Планували весілля, але почалася війна…
У перші дні вторгнення росії в Україну Іван пішов добровольцем у військкомат, оскільки він — офіцер запасу. Пройшов підготовку і через місяць хлопця відправили на фронт. До того працював архітектором. Іванка — модель і фотографка.

— Ми так чекали 7 травня цього року, тож я попри всі ризики вирушила до Івана на передову, — розповідає дружина. — Поселилася у Лозовій, побула там три дні, побачилася з коханим і повернулася додому. Саме в той період російська ракета влучила у місцевий будинок культури, де ми планували розписатись… Наприкінці червня я знову зібралася в дорогу. Подали в Лозовій заяву в РАЦЗі, 24 червня зареєстрували шлюб. Біля будинку, де я мешкала, нарвала польових квітів, Іван купив сім білих троянд — склала милий букет. Одягнула просту білу сукню, яку прихопила з дому, не робила ні зачіски, ні макіяжу, але все було надзвичайно душевно! Кращий друг Івана, який із ним служить, фотографував нас. Ми пішли й до руїн будинку культури, де мали розписуватись… А потім поїхали в підрозділ, де Іван служить командиром взводу, на святковий обід. На щастя, тоді вони були в другому ешелоні оборони. Побратими щиро вітали нас, раділи, як за рідних. Емоції в усіх переповнювали! Під час поїздки на передову я керувалася не страхом, а можливістю побачити Івана, тому мені не було страшно. Впевнена, що й далі все буде там добре.

Не треба відкладати життя на завтра
Коли Іванка повернулася додому, свекруха привітала її і подарувала срібну підвіску та браслет із паломницького центру в Меджугор’є, а мама замовила картину із зображенням доньки і зятя у день реєстрації їхнього шлюбу. Серед дорогих серцю подарунків — етнохустка з написом про червону калину.
— Після розпису ми ще наразі не бачилися з Іваном. Старається щодня телефонувати до мене, щоб не хвилювалася. Але якщо переміщаються на «нульовку», то кілька днів немає зв’язку. Молюся, щоб Бог оберігав, — каже Іванка. — Хочу, щоб скоріше закінчилася війна, щоб наші захисники вигнали з української землі загарбників, щоб ми могли нарешті спокійно жити. Гучне весілля обов’язково відсвяткуємо після війни. Радію, що ми, хоч і під обстрілами, в польових умовах, але поєднали наші долі. У такий важкий час ці емоції і переживання наповнюють та додають багато сил. Не треба відкладати життя на завтра! Війна може тривати довго. Дай Боже, щоб нам вдалося чимскоріше побороти ворога. Треба жити сьогодні — любити, народжувати дітей, мріяти про майбутнє. У серцях українців і на фронті, і в тилу має бути непохитна віра в перемогу!