На Богоявлення до села Лішня Кременецького району приїжджали учасники АТО та їхні рідні, аби скупатися в джерелі святої праведної Анни, що поблизу каплиці-пантеону Героїв АТО. Після того, як торік влітку було освячено каплицю, це благодатне місце стало осередком пам’яті про наших захисників. Каплиця-пантеон у Лішні не має аналогів в усій Україні, адже там зібрано пам’ятні плити з прізвищами загиблих героїв з різних областей. Своїми думками про важливість такої святині та про нинішні воєнні реалії з «НОВОЮ…» поділився місцевий парох капелан отець Андрій Любунь.  

Святиня, що відновлює зранену душу

— Наша парафія однією із перших перейшла з Московського патріархату до Київського. Джерело святої праведної Анни в Лішні іноді помилково плутають із джерелом в селі Онишківці на Рівненщині, яке добре розкручене і належить до Московського патріархату. Святиня в нашому селі — українська, джерело — недоторкане, таке, як створив Бог, за кілька кілометрів — штаб-музей  УПА в Антонівцях, — каже отець Андрій Любунь. — За рік ми збудували капличку, тепер працюємо над подальшим її облаштуванням, щоб вона не стояла, як пам’ятник, а жила. Щоб тут були задіяні учасники АТО, родини загиблих захисників, молодь. В Україні поки що нема визначеного місця, де могли б постійно збиратися наші герої для спілкування, духовної віднови, тому Лішня має стати таким центром. Тут збиратимуться учасники АТО незалежно від віку, приналежності до конфесії, світогляду, але об’єднані єдиною метою — зберегти Україну. Маємо документи на землю довкола каплиці-пантеону, залишається втілити задумане. У Лішні будемо молитися за кожного загиблого на Майдані та в АТО. Для цього до каплиці звозять плити з усієї України. Наша святиня освячена на честь святої праведної Анни — покровительки родини, а також на честь новітніх героїв України. Тернопільщина поховала понад 90 загиблих героїв, їхні прізвища вписано на п’яти плитах. Виготовили плити за сприяння обласного керівництва, але вказали прізвища та ініціали, а для церкви важливі імена людей, тому ми вирішили переробити їх за свій кошт. Плити, що нині висять в пантеоні, передамо до інтерактивного Музею бойових побратимів в українському домі «Перемога» у Тернополі. Нам уже передали пам’ятні плити з іменами героїв Чернігівщини, Луганщини, очікуємо з Житомирщини. Родини загиблих по інших областях теж виготовляють плити, щоб увіковічнити своїх героїв. Утім, не всюди просто це втілити. Скажімо, з Дніпропетровщини маємо 600 загиблих, щоб вписати усіх, треба 23 плити, вартість яких — тисяча доларів.

Вчити дітей на прикладі героїв

— Всю інформацію про загиблих героїв беремо із «Книги пам’яті». Більш детальних даних не мають навіть військкомати, бо у 2014-2015 роках добровольці ішли воювати без документів, — продовжує отець Андрій. — Як капелан «Айдару» деякі дані я отримав від керівництва батальйону. Найбільш організована щодо роботи для блага учасників АТО ГО «Єдина родина Чернігівщини».  На жаль, не можемо охопити тих, котрі померли вдома з різних причин вже після Майдану чи після повернення із зони АТО. Родини загиблих бережуть пам’ять про своїх синів та чоловіків. Прикро, але у головах чиновників нічого не змінилося — виголошують порожні гасла, не дбають про захисників. Історія повторюється. Скоро буде так, як з афганцями. У нашій країні нікому нічого не треба. Усі звикають до сухої статистики загиблих, але це — наша історія, наші діти повинні на цьому вчитися. У США пантеони слави військовим — візитівка держави. Можливо, там певним чином перетворюють пошанування на шоу, але для них їх військові — справжні герої. В Америці вшановують героїв незалежно від результатів війни, в якій вони брали участь. У кожній війні є дві сторони, але завжди є місце подвигу. Наші герої відстоювали і відстоюють свою державу надзвичайно самовіддано: навіть без зброї, без матеріального забезпечення, у шльопанцях та спортивних штанах… Маємо вчити дітей на їх прикладі. Нашим захисникам важлива підтримка і розуміння не так влади, як небайдужих людей, їм потрібно спілкуватися.

Прикро, що українці звикли до війни

— Постійно спілкуюся з сім’ями учасників АТО та загиблих на війні, іноді вони просять поради, — зазначає капелан. — На нинішньому етапі війни на Донбасі керівництво нашої держави вважає, що виплативши компенсацію за загиблого, повністю виконує свій обов’язок. Так думають й чимало громадян. «Добре вам, бо маєте пільги. Держава дала вам квартиру», — доводиться чути рідним загиблих учасників АТО. Що ж вдіяти? Це людський фактор. Знаю 80-річного батька, котрий поховав свого єдиного сина-героя і залишився наодинці зі своїм горем. Цей літній чоловік хоче уваги, тепла та підтримки. Важливо, щоб ми не зводили пам’ять про сучасних героїв до урочистостей, щоб згадували про них не лише під час відкриття меморіальних дощок, на роковини. До мене іноді телефонує мама «айдарівця» з Чернігівщини. Її син загинув у Щасті. «Прикро, що українці звикли до війни, що забувають, яку ціну Україна заплатила за все», — каже. Через невтішні реалії в країні наші захисники розчаровуються і байдужіють. Нині дуже важко їх залучити до якихось заходів, до праці в тилу, більшість із них потребують серйозного лікування. Відсутність добре оплачуваних робочих місць змушує учасників АТО їхати на заробітки за кордон. Здавалося б, це нонсенс. За що тоді вони воювали?! Деякі заходять в запої. Декого «пригріла» влада, давши посади. Завжди кажу, що на війні краще, бо видно, де ворог, а де свій. В тилу натомість ранить свідомість відсутність якісних змін, несправедливість. Учасники АТО іноді стикаються з тим, що їх не розуміють навіть рідні, друзі та сусіди. «Скількох ти там вбив?» — рубає з плеча сусід. Як це сприймати людині, яка пройшла пекло війни?! І це не означає, що сусід бездумний та бездушний. Просто ми не готові до війни. Не знаємо, як правильно спілкуватися з вояками. Тим більше нам сказали, що АТО далеко, а в нас усе нормально. Не треба вояків розпитувати про війну. Поцікавтеся здоров’ям, сімейними справами, поговоріть про побут, а вже, якщо він захоче відкритися, то сам розкаже все, що на душі.