Зрештою, професія актора лялькового театру — це не тільки (чи не стільки) професія, як любов. Велика-превелика. До дітей, до мистецтва і до світу, яким так пристрасно і по-дитячому щиро зачудовуються. Адже світ насправді не такий, яким його бачать очі дорослих, і все навколо – це тільки примарна ширма, за якою ховається казка. І треба бути справжнім майстром, аби за ту ширму зазирнути. І не тільки побачити казку, а й оживити її.
А ось і він – той, хто оживляє ляльки. Актор лялькового театру Тарас Іванків. Доросла дитина 57-ми років, з усміхом хлопчиська.
Формально приводом для нашої розмови стало присвоєння йому нещодавно, у Міжнародний день театру, звання заслуженого артиста (з чим пана Тараса і вітаємо щиро!). Утім… “А що звання? — каже чоловік. — Дали, та й дякую. Я ж не став від того грати якось по-іншому… А знаєте, чому я найбільше зрадів? Як за мене наш театральний колектив втішився – щиро, правдиво, дехто, може, й більше за мене. Оце — клас!.. А працюєш же не заради нагород чи регалій, а просто тому, що любиш це діло — казку творити…”
Отак і говорили — про казкову роботу, лялькові перевтілення, театральні секрети, артистів у квадраті і навіть про те, чому роль Зайчика буває крутіша за Гамлета.
Всякі «бяки» і персональний зоопарк
— Класик казав, що для дітей треба писати так, як для дорослих, тільки краще. Якщо екстраполювати це на театр…
— Буде так само. І грати для дітей треба, як для дорослих, тільки краще. Бо дорослі уже вишколені, навіть якщо вистава їм не подобається, мусять чемно досидіти до кінця — ну або хоча б до антракту (сміється — авт.), а тоді уже тихенько підуть…. А з дітьми не так. Дитина – найвимогливіший глядач, який все сприймає дуже живо і пропускає через себе, ніби лакмус. Ніколи не знаєш, як діти відреагують на ту чи іншу виставу. З одного боку, з ними легше: вони безпосередні і легше приймають умови гри. А з іншого — складно, бо якщо їм не цікаво – починають вередувати, ходити по залу. Їх не обдуриш. Діти фальш відчувають і ніколи не прощають нещирості. А ще настільки щиро та наївно вірять у все, що відбувається на сцені театру, що, приміром, коли зла Мачуха дає Білосніжці отруйне яблуко, ледь не половина залу біжить до сцени із криком не їсти його…
— За час своєї роботи ви оживили чимало казкових персонажів. А на стіні – нагадуючи, як усе починалось, висить простенька лялечка на ниточці…
— У моїй трудовій книжці тільки один запис — у 1982 році прийшов на роботу у Тернопільський обласний театр актора і ляльки. І працюю тут уже 34 роки. Думаю, ті, хто на мої перші вистави колись приходив, уже не те що дітей — онуків своїх приводять…
Колись цікавости ради підрахував: відіграв 77 прем’єр. А ролей уже, мабуть, і за сотню перевалило… В основному граю всяких “бяк”. Був і Бармалеєм, і Тьху-ти-ну-ти, і Піратом, і Антипком, і Кощієм Безсмертним, і Королем, і Звіздарем… Тваринок усіляких переграв стільки, що можна “персональний” зоопарк формувати: Зайчик, Кролик, Вовчик, Мишеня, Їжачок, Баран, Поросятко, Крокодил, Змій і навіть Пацючка Кралечка, і таке було… Останнім часом, правда, частенько уже ставлять мене на діда. Не знаю, чого б то? (Сміється — авт.).
— Що незамінне для актора-лялькаря?
— Почуття гумору. Бо як без нього пояснити сторонній людині, що ось ти, серйозний дядько, за п’ятдесятку давно перевалило, а ти тут зайчиків і їжачків граєш, та й узагалі — вар’ята граєш…. (Сміється — авт.) Бачите, людина без гумору чужа в цій професії… Це в драмі можна бути серйозним, “на котурнах”, а з лялькою – ти береш того пупсика, і це вже несе в собі елемент гумору, гри…
Від дитини — все, крім вусів
— Усі ми родом із дитинства, – сказав колись Екзюпері. Що у вас — нинішнього — від дитини?
— Ну-у-у… все! Крім хіба що вусів (Сміється — авт.)
— Театр починається із вішалки. А з чого починався ваш театр?
— Із Копичинецького народного театру Ореста Савки. Я народився і жив у Копичинцях, і моя перша роль – це Потерча у “Лісовій пісні” за Лесею Українкою у театрі Ореста Івановича. Він коли нещодавно дзвонив до мене, вітав із званням, я йому так і сказав: “То все почалося з вашого Потерчати…” (Сміється — авт.)
Фактично, нікого, крім себе, не можу “винити”, що так втягнувся в акторство. Я паралельно ще ходив у музичну школу — мордувати баяна. За музичну школу батьки платили щомісяця гроші, а в театр приймали “за так”. То я з музичної школи втікав-прогулював і у театр бігав… Маю щастя, що батьки у мене розумні були, сказали врешті-решт: “Роби, що хочеш, але щоб потім не нарікав…”
— Не казали, що у всіх діти як діти, а наш в актори подався?
— Вони просто до останнього мали надію, що я таки “схаменуся” і піду по їх слідах — до педінституту. Вже коли я вступав до Дніпропетровського театрального училища, мама сиділа там весь день під порогом і молилася, щоб я… не вступив (Сміється — авт.).
— Аж у Дніпропетровськ — то не задалеко вас занесло?
— А це училище (нині — театрально-художній коледж) було на той час єдиним в Україні. В інститут я щось не ризикнув — побоявся, думаю, куди до нього мені, “потерчатку”…
Хоча їхав, як “великий” артист, вступати на “драму” (актором драматичного театру). Перший тур пройшов, а тоді зібрали мене і ще кількох таких самих “великих” артистів і кажуть, що є в нас такий самий акторський факультет, але ляльковий. Спробуйте, у вас шансів туди вступити буде більше. І я спробував, і з того часу про це ще жодного разу не пошкодував.
Лялькар — актор у квадраті
— Актори-лялькарі — узагалі актори в квадраті, адже їм треба грати і за себе, і за “того хлопця”…
— Ну, людям здається, що це легко, але то важка праця. Фізична в тому числі. Лялька може бути і нелегка, до 10 кілограмів, а то й більше. А її потрібно не просто тримати, а й керувати нею. Недарма актори-лялькарі, як і актори балету, йдуть на пенсію після 25-ти років роботи в театрі.
Лялькар має бути універсальним: і сам зіграти, і своїм тілом ляльку оживити. Одну ляльку можуть вести двоє, троє або й четверо людей. Були у нас такі персонажі, де один актор – ноги ляльки, інший — голова, я — тулуб… І всі ці рухи ляльки мають бути скоординовані між собою, узгоджені з текстом, музикою. Тому це не так просто, як виглядає із глядацької зали. Це доволі складний процес, який вимагає, аби у кожного актора було “відчуття ліктя товариша”. Мабуть, тому у нас, акторів-лялькарів, не буває “жабомишодраківок” за ролі — ми ж усі один на одному “зав’язані”. Ти мені сьогодні не поможеш тримати ніжки, я тобі завтра не поможу тримати ручки чи хвостик… (Сміється — авт.)
— Кажуть, кожен комік мріє зіграти Гамлета, і навпаки. А як щодо вас?
— Я про це ніколи не думав. Актор — це ж людина підневільна. Що з того, що я, скажімо, хочу зіграти Гамлета (хоча насправді ніколи не хотів його зіграти), якщо для цього лише мого бажання замало. Треба, щоб “Гамлет” був у плані театру і щоб режисер мене побачив у ролі Гамлета. У мене немає нездорових амбіцій. Ну, дали мені роль Зайчика, то й граю Зайчика. А чим він гірший? Зайчик теж може мати натуру Гамлета. Тим більше, що для нього питання “Бути чи не бути?” набагато актуальніше. (Сміється — авт.)
— А коли актор взагалі перестає грати? В реальному житті — теж як на підмостках?
— Ми так жартуємо, що є актори на сцені, а є по життю. І те, і друге — це страшно. Бо нещиро, показно. Я вийшов з театру — і вже я не актор, а звичайна людина. Я пасажир у тролейбусі, покупець у магазині, чоловік у сім’ї… Правда, пригадую, як один раз у магазині мене таки “спіткала” слава… Поки я щось замовляв, малий хлопчик спідлоба на мене зиркнув і давай тормосити маму за рукав: “Мамо, мамо, а цей дядько Зайчиком був…” Продавчині не натішилися.
— Театр — це сім’я. Але як поєднати театральну і власну сім’ю?
— Дружина моя знала, за кого йшла заміж. Вона працює бібліотекарем і до театру мене не ревнує (якщо ви це мали на увазі). Душі наші в унісон налаштовані, це найважливіше. І загалом сім’я — то святе. Я туди нікого не пускаю.
— А фінанси акторські не співають романси? На зарплату артиста можна жити?
— Це залежно, як жити. (Сміється — авт.) Називати цифри не буду, але скажу так: з голоду не пухнемо і з жиру не бісимося. Були і кращі часи, і гірші, було і зовсім погано — коли в 90-ті зарплату виплачували раз на кілька місяців і то цукром або макаронами, багато хто подався шукати інших хлібів. Я, Богу дякувати, втримався: фотосправа, якою теж уже роки займаюся, виручала, давала копійчину (Тарас Іванків — один з найкращих у місті театральних фотографів — авт.).
— Закінчіть речення: “Театр — це…”
— Кажуть, весь світ — театр. Я б сказав навпаки: “Театр — це весь Світ”. Ще що? Не вмію я говорити витончено, красиво… Приходьте у Театр. Я краще вам тут зіграю…
Джерело: НОВА Тернопільська газета
