Більшість із них мовчить, але є й такі, що вдаються до сміливих кроків. Так, четверо наших земляків — Микола Сивирин із Тернополя, Віктор Лазар, Петро Осадца і Руслан Старощук із Бережан — нині судяться з Міністерством оборони України. Позовна вимога військовослужбовців — розірвати контракт із 73-ім морським центром спеціальних операцій через невиконання умов контракту. Утім, за цим позовом — значно глибший конфлікт із керівництвом. Коли наші земляки та ще восьмеро їхніх побратимів почали викривати масштабні контрабандні дії командування частини, надійшла неофіційна вказівка “з верхів” про знищення “непокірних”. Військовим, однак, таки вдалося вирватися з частини, і нині вони захищають себе у судах.

«Не вдалося підкупити, тому хотіли знищити…»

Четверо “непокірних” наших краян пройшли Майдан і з перших днів були на передовій в зоні АТО. На війну пішли добровольцями, були у різних батальйонах. Коли у січні 2016-го президент підписав указ про створення сил спеціальних операцій, вони уклали контракти з Міністерством оборони України і були направлені у 73-ій морський центр військово-морських сил (нині — 73-ій морський центр спеціальних операцій). З січня до березня перебували у зоні АТО, а потім їх відкликали у пункт постійної дислокації в місто Очаків.

— Ми пройшли навчання в ізраїльських військових, отримали позитивну оцінку підготовки від американців, та з початку цього року почало відбуватися щось незрозуміле: почали розформовувати професійно підготовлені спеціальні групи, усунули з посади начальника Управління спецоперацій Генштабу Сергія Кривоноса, — розповідає Віктор Лазар. — Нас не чіпали, поки ми не почали викривати причетність командування до масштабної контрабанди на Донеччині. Нас хотіли підкупити, а коли не вдалося, то фізично знищити, а для цього просто підробили наказ і відкликали у пункт постійної дислокації центру. Тоді я остаточно переконався, що добровольці і досвідчені бійці у нас не потрібні. Коли приїхала комісія з Генштабу, вишикували 600 військовослужбовців і запитали, чи маємо скарги, лише нас дванадцятеро висловили свою думку. Згодом командир прямо сказав нам, що з Києва надійшла вказівка “помножити вас на нуль”…

«Не впускали на територію військової частини…»

В Очакові, на знак помсти, замість того, щоб поселити у казармах, опальних військових кинули в діряві намети без жодних умов для існування. Не видавали форми, харчів, урізали зарплату, а згодом взагалі перестали її виплачувати.

— На наші неодноразові рапорти про те, що хочемо в зону АТО, чули відмови. Командування частини всіляко ігнорувало пункти контракту.

Умови проживання були жахливі, військову форму видали аж через п’ять місяців після укладання контракту, зброю взагалі не видали, — доповнює розповідь колеги Микола Сивирин. — Після наших звернень та повного ігнорування з боку керівництва військової частини ми змушені були звернутися до військової прокуратури, яка створила спеціальну комісію, і та довела обґрунтованість наших претензій. Тоді командування почало фізичний тиск, чинити різні провокації, аби змусити нас домагатися переведення в іншу частину. Коли надійшов наказ із Генштабу про переведення, належно не звільнивши, не надавши грошових та продуктових атестатів, нас просто викреслили зі списків частини. Про правопорушення ми повідомили у військову службу правопорядку та військову прокуратуру. А оскільки нас не впускали на територію військової частини, змушені були поїхати додому. У Тернополі стали на облік у службу правопорядку, а також подали позовні заяви до Тернопільського окружного адміністративного суду на розірвання контракту. Проти нас хотіли порушити кримінальне провадження за непокору, але військова прокуратура відмовила через відсутність складу злочину. З військової частини надсилали запити у СБУ, звинувачуючи нас у співпраці з Росією, але й це не пройшло. Нині керівництво частини продовжує чинити тиск, телефонуючи з погрозами. Про дзвінки доповідаємо військовій службі правопорядку, бо погрози — не метод, який повинен застосовуватися у Збройних Силах.

«Хочемо захищати Україну, а не лавки фарбувати…»

Із серпня цього року тривають судові засідання щодо розірвання контракту наших земляків про проходження служби у Збройних Силах України. У листопаді відбулися засідання щодо справ Лазара та Сивирина. Судячи з усього, судова тяганина триватиме довго, оскільки Міністерство оборони та командування військової частини чинять саботаж — не з’являються до суду.  Наступні позови військовослужбовців будуть стосуватись виплати зароблених коштів, адже їм заборгували понад сто тисяч гривень кожному.

— За два місяці нам заплатили по 7000 грн., потім дали по 1200 грн. і 2400 грн., не нарахували “атошних”, “бойових”, “підйомних”, “оздоровчих”, а п’ять останніх місяців ми взагалі без засобів для існування, — каже Віктор Лазар. — Міністерство оборони і військова частина впираються, щоб не розривати контракту, бо, мовляв, як це так, що військовослужбовець позивається? Неофіційно командир сказав, що може розірвати контракт, але за згодою сторін. Ми на це не погодилися. Чимало запитань у нас і до самого командира частини Едуарда Шевченка. Родом він із Владивостока, до України переїхав у 90-их. За три місяці дивом “виріс” із взводного до командира частини. Невідомо, за які заслуги нагороджений орденами Богдана Хмельницького та “За мужність”. У той час, коли рядові їдять пліснявий кусень хліба і не отримують платні, він розжився на три елітні джипи… На жаль, нині в Збройних Силах України не потрібні патріоти, тому нас посунули… “Ви нє хатітє родіну защіщать!” — єхидно насміхався ротний. Ми ж воювали і будемо воювати за свій народ, тому не погоджувалися фарбувати лавки і обрізати кущі далеко від фронту… Після судів хочемо повернутися на передову, але вже не в лави нашої армії, якої не було, нема і, поки така влада й таке військове командування, то й  не буде ніколи…