1 листопада чоловік відсвяткував ювілей, на який запросив керівництво головного управління. Попри поважний вік, він ще при світлому розумі і доброму здоров’ї. Минулих вихідних «НОВА…»  побувала вдома в Анатолія Васильовича.

— Ось вітальна грамота та іменний годинник від колег із поліції! — потішився ювіляр. — Я запросив хлопців до себе на дачу, перед тим закупив продукти, сам приготував обід. Приємно відсвяткувати разом зі своїми.

«Буханець хліба врятував нашу сім’ю…»

На піджаку Анатолія Васильовича — близько 20 медалей, на плечах — погони з трьома зірками — полковник. В обласній міліції пропрацював 27 років. У 1984-ому пішов на пенсію, утім, донині навідується до обласного управління поліції. Мешкає з дружиною Розою Миколаївною, колишньою вихователькою, у них дві доньки та два онуки, які проживають за кордоном.

— Не вірю, що дожив до 90, адже не раз дивився в очі смерті.., — каже Анатолій Васильович. — Родом я із села Наугольне Сватівського району Луганської області. У батьків, крім мене, були ще сестра і брат. У чотири роки зі мною сталася жахлива пригода — впав з мосту в річку, та, на щастя, сестра врятувала. Коли мені було сім, почався голодомор. Село вимирало, щодня підводами везли мертвих… «Поховаємо дітей і самі ляжемо біля них… Щось треба робити…» — сказала мати. Наступного дня батько поїхав на станцію Насвітевіч, попросився на шахту. Отримав першу зарплату і хліб, покликав нас. Пригадую, як тато приніс півтора буханця хліба і ми кинулися общипувати… Донині пам’ятаю його смак! Тата призначили бригадиром, тож він давав мені робочі табелі і я нараховував шахтарям зарплату. Я дуже любив математику, планував вступити до педучилища, але почалася війна… У 15 мене зарахували до добровольчого загону й доручили охороняти в’язницю, а через рік отримав повістку. Був зарахований в 21-ий стрілецький навчальний полк, згодом — у танкове училище. А потім доля привела на бронетанковий ремонтний завод у місті Горький на Волзі, де реанімував американські танки, що відправляли на фронт бійцям.

Десятиліття присвятив… танкам

Анатолій Васильович, мабуть, міг би й сьогодні сісти у танк і виконати поставлене завдання. За більш як десятилітній досвід роботи на бронетанкових заводах і служби в танкових полках він професійно «набив» руку.

— Після війни мене направили в танковий полк до Стрия, — продовжує розповідь ювіляр. — У 1950-ому з Міністерства оборони надійшов наказ про мою демобілізацію. За вісім років служби я не мав права носити чуба, не отримав ні копійки, лише солдатський пайок, тож, здавалося, нарешті повернуся до нормального життя. Але на Донбас не хотів їхати і залишився на надстрокову службу. Вечорами відвідував вечірню школу, хоча військовослужбовцям було заборонено, та мені зробили «липову» довідку і прийняли. Це єдине, що я в житті надурив. До школи прокрадався крізь дірку в паркані, вчився ночами, а вранці — на службу. Якось, у 1956-ому, сиджу в класі і раптом лунає тривога. Побіг, думав — навчання, а виявилося, нас женуть в Угорщину. Там саме спалахнуло повстання. Нашу дивізію везли потягом через Карпати. Приїхали в Берегово, а звідти через Тису на Угорщину. За нами ішли війська. У першому угорському місті з усіх боків нас закидали камінням. Після придушення повстання у мене закінчився контракт, тому написав рапорт і назавжди попрощався з танками…

«Побачу поліцейських і думаю: чому мені не 20?»

Сестру Анатолія Васильовича доля закинули до Теребовлі. Місцевий лейтенант побачив її на фото в товаришки і поїхав сватати в Рубіжне. Звідти привіз її до Тернополя.

— Сестра Дуся вийшла заміж за лейтенанта, він працював у відділі кадрів обласної міліції. За сестрою до Тернополя перебралися брат і мати, а потім і я, — згадує Анатолій Васильович. — Після війни Тернопіль був увесь розбомблений. Люди збирали цеглу і будувались. Біля нинішньої обласної лікарні ми з братом звели дім, сарай, нині там вже все знесено. Свого часу швагро поїхав на Луганщину працювати інженером у колонії. Невдовзі і я туди подався, мене призначили начальником загону колонії. Та після закону про амністію колонія опустіла, і я знову повернувся до Тернополя, влаштувався в обласну міліцію. Так і залишився тут, одружився, одержав квартиру. Був рядовим, потім —  заступником начальника оперативного відділення, заступником начальника відділу. Я працював в особливому відділенні, де завжди гаряча робота. Ми розкривали чимало резонансних справ, але то були інші часи, ніж нині, люди були добріші, навіть злочинці. Пригадую випадок, як зі швейної фабрики викрали величезну суму грошей. Ми довго не могли розкрити справу, хоча злочинці були місцеві, бракувало доказів. У результаті кропіткої праці вийшли на конкретних осіб. Їхня компанія сиділа в кафе, а коли пішла, слідчі забрали склянки й перевірили відбитки пальців. Таким чином довели, що то були саме ті злодії… Жага розкрити справу — це на все життя, і, коли нині бачу на вулиці молоденьких поліцейських, думаю: чому мені не 20?..