Предки місцевої вчительки математики Надії Дацко теж зазнали важкої долі через операцію “Вісла”. Її бабусю Анну Хом’як депортували із села Мисцова Краківського повіту (нині — гміна Кремпна Ясельського повіту Підкарпатського воєводства) в 1945-ому році з двома доньками — старшою Оленою, якій на той час було 20 років, та молодшою Марією — 14 років. Дідусь Петро Хом’як ще до війни поїхав на заробітки до Франції. Бабуся провідувала його за кордоном. Зароблені кошти родина вкладала в господарку. У Мисцовій вони мали великий будинок, комори, млин, поля, уділ лісу. Наймали працівників для роботи на тоці. Проте їхнє життя перевернула депортація.

— Маю фотографію своєї матері в п’ятирічному віці під час відвідин з бабусею дідуся у Франції. Це був 1930 рік, — розповідає Надія Родіонівна. — Почалася війна, поїздки ускладнилися, спілкування обірвалося. На момент депортації дідусь був на роботі у Франції. Бабусю з двома доньками вивезли спершу на Дніпропетровщину, а згодом — в село Острів, що біля Тернополя. У Мисцовій залишилося все їхнє майно, в дорогу взяли тільки трохи особистих речей. Ніхто нічого їм не компенсував за життя. Після депортації дідусь якось відшукав бабусю через Міжнародний комітет «Червоного Хреста». Вийшов на зв’язок із рідними. Виготовив документи для відвідин його бабусею. У 1956 році, через десять років після депортації, вдалося об’єднати сім’ю. Проте бабуся поїхала до Франції без дітей, бо вони на той час були повнолітніми, тож виникли труднощі з дозволом для виїзду.

У Франції бабуся та дідусь Надії Родіонівни прожили до кінця життя. Дідусь помер у 1972 році, а бабуся — в 1983 році. Поховані вони у Франції.
— Рідні опинилися по два боки кордону. Доньки сумували за батьками, батьки — за ними. Вперше моя мати Олена провідала батьків у 1967 році, коли мені було п’ять років. Через десятиліття історія повторилася: я теж у п’ятирічному віці разом із мамою відвідала дідуся й бабусю, — продовжує Надія Родіонівна. — Згодом моя мати і тітка Марійка ще кілька разів гостювали у батьків. Після проголошення Незалежності України ми з мамою їздили до могили рідних. Зупинялися тоді у маминого двоюрідного брата П’єра, який разом із сином Жуелем часто приїжджали до нас в Україну.
В Острові Анну Хом’як із доньками після депортації поселили у хаті, де жила польська родина, яка теж вимушено виїхала. Невдовзі їх прихистили в помешканні місцевої родини Крісів, яку радянська влада виселила до Сибіру.

— На тому обійсті моя мати одружилася, там народила найстаршу доньку Анну, — каже співрозмовниця. — У 1960-ому році із заслання повернулася родина Крісів. Моя матір звільнила їхнє помешкання, бо добре розуміла, що таке бути вигнаним зі своєї домівки. Перебралася в свій ще незавершений будинок через дорогу на вулиці Шевченка. Було літо, багато односельчан прийшли допомогти добудувати будинок. Спільними зусиллями його спорудили. Мій брат Михайло народився вже в новій хаті. Нелегким було життя: моя матір рано залишилася вдовою з чотирма малими дітьми. У 1962-ому народилася я, а сестра Оксана — в 1965 році. Наш батько відійшов у засвіти в 1969 році. Щоб утримати сім’ю, матір працювала на трьох роботах — дояркою на фермі, на цукровому заводі й на ділянці в колгоспі. Часто ми, вже дорослі діти, ходили замість мами на ранішнє або вечірнє видоювання корів, коли вона була на зміні на заводі. Матір важко працювала, турбувалася про дітей, хотіла, щоб ми добре вчилися. Ми всі отримали вищу освіту.

Коли у лютому 2022-го року почалося масштабне вторгнення росії в Україну, сестра Надії Родіонівни Анна виїхала до Польщі. Проїздом зупинялася в селі Мисцова, звідки коріння їхньої родини. Помолилася в місцевому храмі, який раніше належав українцям. Донька Надії Родіонівни Ярина в попередні роки часто їздила виступати для української діаспори в польське місто Гіжицько. Українські етнічні території Лемківщини нині належать Польщі, але спомин про тамтешнє українство не згасає в пам’яті нашого народу, як і не забути біль та смуток через переселення лемків, через вирване коріння з рідної землі.