Коронавірус забрав перше життя на Тернопільщині. У понад 40 мешканців нашої області теж виявили СОVID-19. Вранці 25 березня в інфекційному відділенні Тернопільської лікарні швидкої допомоги помер 68-річний Павло Боднарчук із села Ковалівка Монастириського району. Чоловік не їздив за кордон, ніхто з його рідних не був у країнах, де панує пандемія, але він спілкувався з багатьма людьми — був на похороні в родича-священника, їздив на базар до райцентру, заходив у поліклініку. До того ж Павло Михайлович часто підвозив односельчан автівкою. Мешкав пенсіонер сам, його дружина вже багато років на заробітках у США. Донька Ольга з сім’єю мешкає у Монастириськах, а донька Анна з рідними — у Кременці.

«Уже немає значення, хто заразився першим…»
— Мій батько турбувався за своє здоров’я, часто здавав аналізи, їздив у санаторій, — розповідає донька покійного Анна Поліщук. — Обурює, що деякі лікарі хочуть зняти з себе відповідальність і кажуть, що у нього були супутні захворювання. Де міг заразитися? Батько часто їздив до райцентру, спілкувався з односельчанами. За кілька днів до недуги був на базарі, де велике скупчення людей. А ще ходив на похорон нашого родича — священника, який помер від онкології. Отець служив у Заліщицькому районі, тому спершу там із ним прощалися, хоронили у Швейкові на Монастирищині, звідки родом їмость, а поминальний обід був у Ковалівці. В одного зі священиків із Заліщицького району, який теж був на похороні, виявили коронавірус. Але мій батько не був знайомий з ним, не спілкувався. Думаю, ці випадки не пов’язані між собою. Натомість кількість хворих на Монастирищині свідчить, що епіцентр саме там. Багато медиків районної лікарні захворіли на коронавірус. Є інформація, що одна медсестра занедужала ще на початку березня. Але вже немає значення, хто захворів першим, хто від кого заразився. Вірус поширюється і його годі зупинити…
Мій батько вибирав насіння з гарбузів і дуже замерз — у нього почалися нежить, кашель, температура. 17 березня звернувся до сімейного лікаря, пройшов флюорографію. Наступного дня розповів мені по телефону, що йому призначили «Пульмолор» — препарат від кашлю і антибіотик «Амоксиклав». «А що показав рентген?» — «Сказали, що скоріш за все, це — бронхіт». Батько випив дві пігулки антибіотика і його почало сильно нудити, почався пронос. Це були симптоми коронавірусу, але ми тоді навіть не припускали про таке. «Батько важить сто кілограмів. Як від двох піґулок може нудити? Ми ж дітям даємо антибіотики», — подумала. Порадила пити пробіотики і ще раз звернутися до лікаря. Батько зателефонував до сімейного лікаря, вона призначила інші медикаменти, але не приїжджала ще раз оглянути його.

«Не можна звинувачувати людину, що вона захворіла»
— Батько взявся приймати ліки, знизилася температура, стало трохи легше, — продовжує Анна. — У неділю, 22 березня, його стан різко погіршився — сильно трусило, задихався. Моя сестра зателефонувала до сімейного лікаря. «Я сьогодні вихідна», — відповіла медик. Ольга набрала на швидку, просила приїхати. «Яке село?» — «Ковалівка». «Не поїдемо в Ковалівку, бо ваш священник контактував на похороні зі священником із Заліщицького району, в якого виявили коронавірус», — заявили. Тоді сестру осінило… Наш батько теж був на тому похороні. Сестра знову звернулася до сімейного лікаря, просила щось робити. «Що можу сказати…» — лише зітхнула медик. Виявляється, у районній лікарні вже тоді лежала медсестра зі Швейкова у важкому стані з запаленням легень, а їй ставили діагноз — грип типу А. Нині вже знаємо, що у неї — коронавірус. Медсестра могла від кого завгодно заразитися, адже через лікарню проходить багато людей. Можливо, хтось був носієм… Тривалий час із медсестрою контактували пацієнти, її колеги. Не можна звинувачувати людину в тому, що вона захворіла. Ніхто не застрахований… Продовжу про батька. Сестра не зупинялася — зателефонувала на «гарячу лінію» до Києва. Сімейний лікар таки приїхала. Оглянула батька і з жахом повідомила, що він у важкому стані, викликала бригаду екстреної швидкої допомоги. Батька доправили до Чорткова. Ольга поїхала за ним. Чортківський лікар-інфекціоніст Ігор Шкварок був дуже незадоволений, що привезли пацієнта, бо саме збирався додому. Кричав на мою сестру… Але це ж не вона вирішувала, куди доправляти. Такою була вказівка з Тернополя. Батька ізолювали, але нічого не робили. «З ним все добре», — запевнив лікар, а потім перестав відповідати на наші дзвінки. Усі чекали на результат тесту щодо коронавірусу. Я знайшла номер до міського голови Чорткова і зателефонувала. Просила дізнатися, як себе почуває мій батько. Мер намагався заспокоїти мене. Через п’ять хвилин після нашої розмови він зателефонував і повідомив, що батько… при смерті. Чому чортківські лікарі мовчали? У батька розвинулася ниркова недостатність, йому потрібна була вентиляція легень, але апарат штучної вентиляції знаходився в іншому відділенні. Аж коли батька повезли до Тернополя, апарат притягли. Все це бачила моя сестра. Чому не зробили це скоріше? Про це я запитала головного лікаря. «Маєте бути вдячні, що ми взагалі прийняли пацієнта з чужого району, що інфекціоніст сидів біля нього всю ніч», — відповів. «Навіщо приймали, якщо розуміли, що ви — безпорадні? Щоб дивитися, як помирає людина?» — не стримувала я емоцій. «Тернопіль знав, що ми не маємо чим рятувати…» — виправдовувався.

«Справжнім шоком було, як передавали тіло»
— Тернопільські лікарі не хотіли забирати батька з районної лікарні, боялися, що не довезуть, — зітхає донька покійного. — Чортківська лікарня все ж дала свою швидку і в понеділок, 23 березня, його доправили до обласного центру. Стан був критичний. В інфекційному відділенні Тернопільської лікарні швидкої допомоги батька підключили до кисню. За дві години показник легень із 50 підняли до 70, йому стало легше. «Тут мені добре — дихаю, а в Чорткові помирав…» — сказав батько сестрі по телефону. Коли його привезли до Тернополя, він був увесь чорний, набряклий… У батька діагностували пневмонію, а в Чорткові не бачили цього на рентгені. Того ж дня підтвердили, що у нього — коронавірус. Про це нам повідомив головний лікар Ярослав Чайківський. Ще під час поступлення лікар констатував, що у батька всі симптоми коронавірусу. «Робимо все можливе, але не знаємо, як поведеться вірус», — казав Ярослав Федорович. Тернопільські лікарі справді намагалися врятувати, але… У середу вранці батька не стало… Справжнім шоком для нас було те, як передавали тіло… Сестрі повідомили про смерть. «Що далі?» — запитала вона. «Не знаємо. Це перший летальний випадок, будемо радитися…» — були стурбовані. За якийсь час зателефонували. «Одяг віддавати?» — «Не треба». Сказали купити домовину і приїжджати. І моя сім’я, і рідні сестри на той час вже були на суворій ізоляції. Хоч я в той період і не контактувала з батьком, бо живу в Кременці, але моя донька їздила до сестри, тому нам сказали не покидати оселю. Попри ізоляцію потрібно було поховати батька. Моя сестра і її чоловік поїхали по тіло до Тернополя. Думали, що покійника їм передадуть у домовині. Але лікарі винесли тіло з відділення в чорному мішку, положили в коридорі і зачинили двері. Сестра і її чоловік взялися тягнути… Це побачила лікуюча лікарка батька, почала кликати колег на допомогу. Але ніхто не реагував. Тоді лікарка одягнула рукавиці й допомогла їм витягти останки на вулицю. За це її велика вдячність! Коли зсували зі сходів, мішок розірвався…

«Попри цей апокаліпсис потрібно бути людьми»
— Хворі з інфекційного відділення дивилися на цей жах через вікна. Поклали тіло батька в домовину, розправили, закрили, а підняти до буса не змогли, — розповідає Анна. — Сестра зателефонувала до головного лікаря, благала про допомогу. Порадив кликати когось із вулиці. Але усі довкола порозбігалися… Через якийсь час вийшов завідуючий реанімацією у костюмі і допоміг підняти домовину. Лікарі хотіли нам допомогти, робили все можливе, але не все від них залежить. Яму на цвинтарі викопали трактором. Ніхто з односельчан не зголосився допомогти поховати батька. Приїхали голова громади, його заступник, сільський голова і разом зі шваґром опустили труну. На вулиці було вже темно, сестра світила їм телефоном… Закопали, помолилися і розійшлися. Священника не було, бо наш отець теж не має права виходити між люди, оскільки був на похороні, про який я вже згадувала. Я радилася зі знайомим священником. Пояснив, що коли все це закінчиться в нашій країні, тоді зберемося біля могили і отець здійснить чин поховання. Розуміємо, що в такій ситуації не можемо когось наражати на небезпеку. Ми дуже вдячні сільському голові, що допоміг нам поховати батька, хоч у нього вдома маленькі діти, вагітна дружина. Він теж ризикував, але у нього не було виходу. Все це неправильно. Обласне і районне керівництво мало б продумати, хто і як здійснюватиме поховання. Не можна піддавати загрозі незахищених людей. Можливо, варто організувати спеціальну ритуальну групу і забезпечити її надійними костюмами. Але ж не викидати тіло за двері… Це наруга. З тваринами так не чинять. У Ковалівці нині паніка — люди бояться вийти на вулицю. І я розумію їх — хвилюються за своє життя. Водночас боляче чути, як абсурдно шукають винних, цькують хворих, бо небезпека насправді — всюди. І небезпека — невидима. Ніхто з нас не хотів цього, ніхто не був готовий до такого. Але попри цей жахливий апокаліпсис потрібно бути людьми. Мабуть, світ дійшов до такої точки, що мало щось статися, щоб ми задумалися…