Коли я був маленьким хлопчиком, я налив компоту у горнятко. Це для тата. Тато працьовито копав грядки на городі. І я до нього з горнятком, повним компоту, побіг.
Маленькій людині важко бігти по борознах, обходити грудки землі, переступати через дощечки і купки бур’янів, та ще й на витягнутій руці нести горнятко з компотом. Коли я дістався до тата, компоту залишилося на дні — все порозливалося… Тільки один ковточок залишився. Татко взяв горнятко, випив ковток і сказав: «Чудово! Я прекрасно втамував спрагу і поповнив дефіцит глюкози! Дуже солодко і корисно!» Ковточок лише залишився на денці, поки я біг і пробирався через перешкоди. Але залишився! Це найголовніше.
Це про любов. Ми біжимо через життя, оминаючи перешкоди і перестрибуючи через ямки. Затинаємось, перечіплюємось, іноді падаємо і знову встаємо. Цей біг з перешкодами займає всю нашу увагу, весь наш час, він вимагає зусиль. І треба постійно бігти, так життя влаштоване. Тільки ми іноді забуваємо про горнятко, наповнене любов’ю. Головне — його донести, ось в чому сенс, розумієте? Але, буває, добіжиш до близької людини або вона до тебе, а в горнятку вже давно порожньо… Або воно взагалі загублене і забуте десь. І навіщо було бігти? Серце висохло і скам’яніло. Немає ні любові, ні дружби. І вже треба щось копати. Аж ніяк не грядку. Ямку…
Обережніше треба з любов’ю. Це найголовніше. Це той ковток, та крапля в горнятку, яку треба донести до кінця. Донести і віддати тому, кого любиш і заради кого біг.

Артем Донецький