«Краса — то найкращі якості душі, а не правильні риси обличчя чи витончена фігура… Краса насамперед у вчинках», — переконана моя співрозмовниця. І усім згаданим вище наша землячка, тернополянка Оксана Микуляк наділена сповна: яскрава красуня, надзвичайно цікава, відкрита і світла співрозмовниця, відома волонтерка, бізнеследі (про таких, як вона, кажуть self-made woman — жінка, яка буквально зробила саму себе…) Уродженка невеличкого села на Бучаччині поїхала до Італії, як і сотні інших жінок, на заробітки, а з часом «з нуля» заснувала там власний бізнес. Живучи понад 13 років у Римі, пані Оксана активно допомагала своїм землякам, а з початком Революції Гідності та українсько-російської війни активно взялася волонтерити: разом з іншими небайдужими українками збирала і передавала в Україну продукти, одяг, ліки, військове спорядження. Повернувшись на Батьківщину три роки тому, теж не змогла сидіти склавши руки: взялася допомагати діткам у притулках на Тернопіллі, активно співпрацювати з місцевими волонтерськими організаціями. А нещодавно Оксана Микуляк взяла участь у конкурсі краси для успішних та активних жінок «MsTopUkraine’2020», який 12 березня відбувався в Одесі. І — привезла звідти корону віцеміс конкурсу!

На конкурсі краси «дебютувала»

— Цей конкурс краси для мене — дефіле із зони комфорту, — сміється пані Оксана. — Я вперше брала участь у такому заході, мене надихнула на нього важлива і авторитетна для мене людина, яка, мені здається, вірила у мене більше, ніж я сама… Вона сказала, почувши про цей конкурс, відразу ж побачила мене на подіумі – і таки переконала спробувати у ньому свої сили! (Сміється, — авт.) Я єдина представляла на ньому наше місто…

Мені  він заімпонував насамперед тим, що там важлива була не лише візуальна складова, а й соціальна:  усі конкурсантки — не просто успішні жінки, а й красуні з великим серцем! Цьогоріч конкурс тривав один день, а уже наступного року його розтягнуть у часі на три дні, аби журі мало змогу придивитися й ближче познайомитися з кожною учасницею, адже тут важлива не так зовнішня краса, як насамперед внутрішня…

Дякую усім рідним, що вірили в мене, за їх слова підтримки і терпіння — особливо вболівав мій син Андрій, який не злякався нашого «жіночого батальйону» і приїхав з нами в Одесу… Власне, одним тільки конкурсом усе не завершиться: як віцеміс я представлятиму Україну у ще одному, цього разу уже міжнародному конкурсі краси — наприкінці березня ми мали їхати в Дубаї, але карантин вніс свої корективи…

Дякую також організаторам конкурсу за запрошення на кастинг, за те, що витягли із зони комфорту, зуміли створити таку теплу і дружню атмосферу, і, звісно ж, за корону, яку обіцяю носити з гідністю. Тішуся, що нині я матиму змогу залучити більше людей до своїх волонтерських проєктів…

Зібрали  500 тисяч євро для допомоги Майдану

— З чого для мене почалося волонтерство? Пригадую, як в Італії і під час Майдану, а також з початком україно-російської війни ми збирали кошти для активістів та солдатів. Я знала наших жінок, які залишали собі мінімум від зарплати — на харчі і дзвінки додому — а решта суми передавали на Майдан, бо хотіли змін у рідній країні. Коли бачиш такі вчинки, думаєш — якщо ця людина здатна на ТАКЕ, то хіба і я не можу? За два тижні місцеві організації, до яких долучилася і моя фірма, зібрали в Італії величезну суму — 500 тисяч євро для наших героїв!.. Волонтерство затягує і не відпускає, адже, коли ти вже взявся допомагати іншим, то не можеш облишити цього, доки є ті, кому твоя допомога потрібна… Нині я долучилася до ГО «Ділові жінки України в Тернопільській області», разом з іншими учасниками Волонтерського Лідерського Руху присвячую себе дітям-сиротам та людям з інвалідністю.

Ми організовували благодійний аукціон, аби придбати авто для БФ «Карітас», яким представники фонду нині розвозять  гарячі обіди для самотніх і немічних стареньких у Тернополі. Для дитячого будинку у Гримайлові ми закупили крісла-пуфи — з тамтешніми дітками, а також вихованцями тернопільського обласного притулку, що на вулиці Стрімкій, ми товаришуємо уже давно. Цим діткам, позбавленим батьківської турботи та піклування, насамперед  важливо не відчувати себе покинутими… Пригадую, коли я тільки-но поїхала до Італії, перші чотири роки не могла приїжджати в Україну — у мене не було документів, я працювала і не могла бачити свого сина… І коли я нарешті приїхала додому, побачила, як він тішиться мною, наскільки йому ця любов і увага потрібні — і це при тому, що він не був самотнім, жив з моїми батьками,  я тоді вперше задумалася — а як почувають себе ті дітки, які взагалі не мають нікого з рідних… Їм теж потрібна увага! Тоді ми завантажили багажник автівки смаколиками і поїхали до дитячого притулку, і з того часу роблю це регулярно…

«Їхала до Італії, аби заробити на власне житло, а з часом стала там власницею… готельного бізнесу»!

— Я родом із Бучацького району, із маленького села, яке називається Берем’яни, — розповідає пані Оксана. — Закінчила Бережанський агротехнічний інститут за спеціальністю «економіст»,  хоча так склалися обставини, що за спеціальністю жодного дня і не працювала. Шукала роботу в Тернополі, але на той момент зарплата не покривала навіть оренди квартири в місті. Поїхала до Італії, щоб заробити на свою нерухомість, а так вийшло, що відкрила там свій бізнес, пов’язаний із нерухомістю!

Їхала ще зовсім юною, відразу після навчання, не знаючи добре мови… Сьогодні я інвестор і власниця готельного бізнесу в Італії. А починала з того, що була компаньйонкою одній забезпеченій швейцарці — в її сім’ї до мене було ставлення, як до рідної, і навіть коли до Італії приїжджали мої землячки, то могли на кілька днів зупинитися у мене, поки шукали роботу… Згодом я задумалася над тим, аби відкрити свій бізнес в Італії, і почала з того, що організувала фірму, яка займалася ремонтами і клінінговими роботами. Ми починали «з нуля», але,  на щастя, швидко «розрослися» і працівників щоразу більшало.  Хоча насправді ніщо так легко не дається – на початках я навіть доплачувала працівникам зі своєї кишені, аби вони не працювали за копійки. До слова, і донині я в хороших стосунках зі всіма своїми колишніми працівниками в Італії, дуже ними пишаюся…Коли вирішила повертатися на Батьківщину, бізнес залишила на знайомого — боялася, що  нові власники наберуть інших людей, а мені хотілося дати роботу саме землякам…

Коли мене запитують, як мені вдалося налагодити в чужій і незнайомій мені країні свій бізнес, я відповідаю:  важливо знати, чого ти хочеш, поставити перед собою мету і йти до неї.  Я на власному досвіді переконалася в цьому. До речі, і з конкурсом «MsTop Ukraine’2020» у мене склалося так само. Я відразу говорила всім: «Я хочу привезти до Тернополя корону!», але, мабуть, через те, що не озвучила Всесвіту те, яку саме корону хочу, привезла корону не переможниці, а віцеміс… (Сміється, — авт.) Хоча  друзі та рідні переконують мене, що як для дебютантки це чудовий результат!

В Італії у мене був досвід роботи у сфері моделінгу: там наша слов’янська  зовнішність – світлі очі, світла шкіра і волосся у «фаворі»… (Сміється, — авт.) Я навіть була обличчям місцевого італійського бренду, спробувала себе у ролі фотомоделі, мене часто запрошували на фотосесії для різних глянцевих журналів, але все ж для мене моделінг більше хобі, ніж професія…

Три роки тому я повернулася в Україну — насамперед тому, що мене тут чекав син, який не хотів полишати Батьківщини… Нині я щаслива бути тут і робити все, що в моїх силах для того, аби рідне місто і країна щодня ставали кращими!