У залі на паркеті під чаруючі звуки вальсу плавно рухаються пари, і танець їх легкий, як політ птаха – оберти, повороти, витончені вигини рук… Здавалося б, звичайне тренування з танців, якби не однин нюанс – танцюристи займаються, сидячи в… інвалідних візках. За натхненною окриленою легкістю їх рухів – важка наполеглива праця. Незвичайний танцювальний колектив «Dance on wheels» із вихованців Тернопільського обласного навчально-реабілітаційного центру створили у нашому місті понад рік тому – його ініціаторкою і натхненницею стала відома тернопільська хореограф та психолог Ліна Горбунова.

«Ну що, мої крилаті, будем танцювати?»
– Я уже 20 років займаюся хореографією, є обласним методистом з хореографії, – розповідає пані Ліна. – А ще живу по сусідству з Сергієм Ткачуком – світлим, позитивним, енергійним хлопцем, який не скорився долі через свою недугу і навіть прикутим до візка долає перепони на життєвому шляху, досягаючи вершин успіху. Тож одного чудового дня майже два роки тому Сергійкова мама Тетяна розповіла мені, що вони разом були на мистецькому фестивалі і там Сергій побачив танці на візку. Йому дуже сподобалося і хоче також спробувати – і чи я не знаю, хто в нас у Тернополі займається такими танцями? Кажу: точно ніхто не займається… Але мій характер такий, що спати тієї ночі я вже не змогла (сміється, – авт.). І до ранку прийняла рішення, що я починаю танці на візках! Поділилася своїм рішенням з чоловіком, він запитує мене: «А як ти це будеш робити?». Кажу: «Ще не знаю, але точно знаю, що це зроблю!»
Переглянула майстер-класи, вивчила дотичні матеріали, запитала маму Сергія, чи вона не буде проти, якщо ми з ним разом опановуватимемо науку танцю на візку… Так ми і вчилися: Сергій пересідав у крісло, я сідала у його візок і тренувалася, пробувала, які рухи можна виконувати… Першою партнеркою Сергія з танців була моя колишня учениця Софія Задорожна – я її попросила і вона погодилася, потім була ще одна моя випускниця, а потім Сергій захотів танцювати із своєю подругою Юлею, з якою він товаришує і разом навчається у Тернопільському обласному навчально-реабілітаційному центрі. Усе почалося з нашого «Вальсу мрії» – це перший їхній дуетний танець, нині він «фішка» нашого колективу. Але привозити діток на заняття в мою студію у центрі міста батькам було не дуже зручно, тож ми вирішили попросити керівництво навчально-реабілітаційного центру, чи я могла б приходити до них займатися туди. Дуже приємно, що директорка школи пані Ірина пішла нам назустріч і дозволила нам тренуватися в актовій залі школи. У результаті на кожну нову репетицію до нас долучалися нові дітки, ще і ще… Так наш колектив ріс, щоразу поповнювався вихованцями навчально-реабілітаційного центру, і нині у нас в колективі займаються шістнадцятеро діток, з яких семеро на візочках. Ви б бачили їхні очі, коли вони танцюють!..
Чи складно підібрати хореографію для танцю на візку? Нашою метою не є насамперед зробити з дітей професійних танцюристів. Оскільки я не лише хореограф, а й психолог та психотерапевт, ми поєднали у наших заняттях ці дві мої іпостасі. Для мене танець – це насамперед проживання та висловлення своїх внутрішніх переживань, емоцій за допомогою свого тіла. Ми з учасниками колективу всі разом слухаємо музику, і та, що відгукується усім, стає основою для нашого танцю. Беремося за всі танцювальні напрямки – у нас є ритмічні сучасні танці з активними рухами, повільний вальс і швидкий типу віденського, а ще дітки знають навіть основи балету! У наших заняттях є елементи танцювальної терапії, після них дітки стають більш пластичними: наприклад, ті, хто раніше не міг підняти руку вище своєї голови, тепер можуть це зробити, бо зосередження йде не на русі, а насамперед на емоції. Подивившись на наш виступ, моя подруга якось сказала: «Знаєш, я ваші «Dance on wheels» – танці на візку – увесь час сприймала як «Dance on wings», себто, танці на крилах…» Коли це почула, мені аж мурашки по тілу пішли, так це зворушливо, натхненно і пасує до наших діток. Ми з ними поговорили і вирішили додати до назви нашого колективу ще й «крилаті» – бо ж так воно і є… Всі були за! Я тепер до них так і кажу: «Ну що, мої крилаті, будем танцювати?»…
«На звичайних візках не те, що танцювати, пересуватися дуже важко»
Оце і є головним завданням, яке ми перед собою ставимо – не так танцювати, як дати можливість проявитися через танець, через рух.
Для того, аби учасники колективу могли сповна це зробити, їм потрібні спеціальні маневрені «танцювальні» візки – більш-менш маневрений візок на нинішній день є тільки в Сергійка, в усіх решти діток візки дуже важкі – на них не те, що танцювати, пересуватися дуже важко. Хочеться, щоб наші танцюристи справді відчули оці крила, коли вони виїжджають як на танцювальну сцену, щоб їм було легше не лише танцювати, а й просто пересуватися містом – адже це дуже важливо і для їх соціалізації. Хочемо показати людям з інвалідністю, що світ не закінчується стінами їх квартири…
ГО «Ділові Українські Жінки», членкинею якого я є, за моєю ініціативою вирішили збирати кошти на необхідні візки для учасників колективу. У моєму психологічному артпросторі «Щастя» ми проводимо уже традиційні понеділкування – чаюємо, спілкуємося і після зустрічі кожна залишає ту суму, яку вважає за потрібне, аби скинутися на нові візки для наших танцюристів. Сподіваюся, що небайдужі люди відгукнуться на нашу ініціативу і допоможуть дітям. 16 грудня у концертній залі ТРЦ «Подоляни» у нас був запис проморолика колективу – оскільки через карантин ми не можемо наразі дозволити собі концерт, то вирішили відзняти відео, аби презентувати себе. Дякуємо «Подолянам» і Тетяні Чубак за те, що пішли нам назустріч. Хочеться, щоб про наших окрилених танцюристів дізналися якомога більше людей…
«Танці дають мені відчуття польоту…»
Яскрава та позитивна вихованка Тернопільського навчально-реабілітаційного центру Женя Василишин танцює на візку уже понад рік!
— Коли заняття танцями почали відбуватися у нашій школі, я сказала, що теж хотіла б долучитися, – розповідає «НОВІЙ…» Женя. – Мені у школі знайшли партнера, який також хотів танцювати, і у нас стало уже чотири танцювальні пари, «танцювального полку» прибуло… На щастя, мені станцюватися з партнером було зовсім нескладно: він дуже терплячий, бувало, що я і на ноги йому наїжджала ненароком, але він усе це мужньо терпів (сміється, – авт.). Ми вже і вальс танцювали, і багато інших танців – на даний момент у нашому репертуарі вже є чотири танці. Мені подобається сучасна хореграфія, а ще я віддавна мрію спробувати себе в східних танцях.
18-річна Женя, попри складну недугу, з якою доводиться боротися, – активна та цілеспрямована дівчина, учасниця інклюзивних показів моди, учениця дитячої медіашколи від телеканалу «Тернопіль-1».
– Хочу поєднати своє життя з журналістикою, у майбутньому бачу себе саме у цій професії, – зазначає дівчина. – Це той випадок, коли маєш бути журналісткою і танцівницею одночасно!
Коли в Concert Hall Podolyany телеканал «Тернопіль-1» знімав сюжет про наш танцювальний колектив «Dance on wheels», я була одночасно в двох іпостасях — танцюристки і журналістки — і танцювала, і брала інтерв’ю в учасників колективу. Було дуже цікаво!
Тим, хто пересувається на візку і хотів би зайнятися танцями, я б порадила, щоб вони не соромилися ні себе, ні візка, і танцювали! Так, це буде нелегко – адже, щоб нормально танцювати на візку, потрібен спеціальний візок – легкий та маневрений, є навіть спеціальні танцювальні візки, яких, на жаль, у нас немає, адже вони коштують великих грошей. Але хто дуже хоче, той буде танцювати на чому завгодно… Не соромитися, не переживати, як тебе сприйме партнер – адже якщо він вже погодився танцювати в такому колективі, отже, він уже до такого готовий, не боятися рухатись і не комплексувати. Не зовнішність визначає наш стан — внутрішня складова, а танці дають відчуття натхнення і польоту!