Після ДТП за життя 17-річної тернополянки Діани Тригуби рідні боролися більше двох місяців, та, на жаль, 26 жовтня вона померла… Аварія трапилася вдосвіта 22 серпня поблизу Кутківців. Діана їхала зі своїм другом-таксистом, як сталося непоправне — водій не впорався з керуванням і врізався в дерево… До лікарні потерпілу доправили у вкрай важкому стані — в неї були відкрита черепно-мозкова травма, забій головного мозку, переломи ребер, плечової кістки, пробита легеня, зміщене серце… Увесь цей час дівчина перебувала в комі, але рідні вірили, що вона таки прийде до себе, помалу одужуватиме, тож робили все можливе для цього. Лікарі намагалися врятувати пацієнтку, але, оцінюючи її стан, не особливо обнадіювали рідних…

«Щось мені дуже холодно…»

Батьки Діани досі не знають, куди тієї фатальної ночі їздила донька. 19-річний водій, що живе неподалік родини Тригубів і дружив з дівчиною, не хоче розповідати про обставини трагедії навіть своїм батькам.

— Не збагну, чому Діанка зірвалася серед ночі… Ми живемо на вулиці Шота Руставелі, а вона опинилася з другом-таксистом біля Кутківців. Перед тим ввечері сиділа з подружками в дворі біля нашого будинку. Чоловік саме ішов на роботу на нічну зміну, заговорив до неї. Діанка була в… зимових рукавицях. «Щось мені дуже холодно…» — усміхнулася. Ті рукавиці чоловік нині всюди носить із собою… — зітхає мати Діани пані Світлана. —  У нас тоді ночувала подруга доньки Аня. Як вона розповіла, близько 3-ої ночі до Діани зателефонував той хлопчина і покликав кудись поїхати. «Я скоренько! Через 15 хвилин буду», — запевнила донька подругу й вибігла на вулицю. Що було далі —  невідомо… Діанка ніби й не зустрічалася з ним, не мала спільних справ. Я навіть не почула, як вона вночі вийшла з квартири, прокинулася лише від телефонного дзвінка до Ані. «Яка лікарня?.. Яке дерево?..» — питала вона. «Що сталося?» — захвилювалася я. «Діанка…» — ледве вимовила Аня. А незадовго зателефонувала наша знайома і підтвердила страшне…

66 днів у комі

Не передати словами, через що пройшли рідні Діани за 66 важких днів боротьби за життя доньки. Спершу дівчину лікували в Тернопільській університетській лікарні, а згодом перевели до Тернопільської обласної дитячої лікарні.

— Коли Діанку швидка доправила до лікарні, там її упізнала двоюрідна сестра, у котрої донька невдовзі мала бути за дружку… — продовжує розповідь пані Світлана. — Доньці зробили кілька операцій: на голову, руку, легеню, серце…  66 днів у комі… Розумію, що Діанка була у важкому стані і що, крім неї, в реанімації ще чимало хворих, але неприємно вразило ставлення лікаря, який вів її. Ми хвилювалися, а він майже не розказував нам про стан здоров’я доньки, доводилося мало не бігати за ним, щоб бодай щось довідатись. Медсестри теж відмовлялися говорити, оскільки, як зазначали, не мають права. «Радійте, що ще жива…» — сказав якось лікар. Замість того, щоб підтримати добрим словом, лікар якось покликав нас із чоловіком до свого кабінету і заявив, що у нього 30-річний стаж, а ми даємо йому подачки, як медсестрі… Мені здалося, ніби хтось дав нам добрячого ляпаса… Лікар розповідав, який він спеціаліст, згадував складні випадки зі своєї практики, а мені хотілося крізь землю провалитися у тому кабінеті… Досі боляче від тієї розмови…  У нас не було грошей, щоб платити медикам, адже щодня витрачали величезні суми на ліки для доньки. Якби не добрі люди, не знаю, як би ми взагалі впоралися. Місяць часу лікарі не перевіряли внутрішні органи доньки, лише коли вона почала кашляти, на наше прохання її обстежили і забили на сполох: на серці утворився тромб. Довелося негайно оперувати… Упродовж останніх тижнів Діанці трохи полегшало: розплющила очі, хоч і не реагувала, але чула, що відбувається довкола — коли ми з чоловіком заходили до палати, у неї посилювалося серцебиття. Здавалося, от-от донька прийде до себе, але вона раптово померла від крововиливу в головному мозку…

«Нехай все суд вирішує…»

Пані Світлана впевнена, що Діана в останні дні все чула і розуміла, бо ж на прощання злегка помахувала рукою. Нині це «спілкування» тримає батьків. Навідувався до лікарні й водій, котрий керував автомобілем тієї ночі.

— Діанка хотіла щось сказати, але в неї виривалися лише окремі звуки… «Па-па!..» — прощалися ми щовечора. У відповідь донька піднімала руку і ворушила пальцями… — витирає сльози мати дівчини. — Коли вранці знову чула наші з чоловіком голоси в коридорі, починала плакати… Ми вірили у краще, але… Щодня до Діани приходив водій, просив пробачення, допомагав… Бог йому суддя. Не писатимемо заяви до поліції, нехай все суд вирішує. Не хочемо калічити йому життя, нам від того не стане легше. Нашої Діанки нема… У неї лише починалося життя. Після школи хотіла вступити на юридичний факультет та журналістику, але не вистачило кілька балів, тож пішла в училище. Щоб заробити для себе, якийсь час торгувала в кіоску… Поховали ми Діанку в нашому селі в Козівському районі, тепер часто їздимо до могили…

— Діані ставало краще, ми навіть подумати не могли, що все закінчиться летально. Ще за три дні до того я розмовляла з її мамою, попрощалися на оптимістичній ноті, а тут раптом усе обірвалося… — каже подруга Діани Ірина Богуш. — Наша спільна подруга Аня казала, що в останній день життя Діани думала про неї, переглядала її фото, а через 10 хвилин зателефонувала пані Світлана і повідомила сумне… Останнім часом Діанка тричі на місяць мені снилася. Була весела, щаслива. «Усе добре! Дякую, що ви біля мене!» — казала у сні. Сумно без подруги, та найважче її батькам — ледве по світу ходять…