Річ у тім, що дівчина дев’ять місяців відсиділа в тюрмі в Любліні. Заарештували тернополянку в сусідній країні за підозрою в незаконній легалізації іноземців. Такі звинувачення інкримінують також її хлопцеві. Ольга вийшла на свободу під заставу, нині разом із адвокатом доводить свою невинуватість у суді, вважає справу надуманою, сподівається на виправдання. В інтерв’ю “НОВІЙ…» дівчина розповіла, завдяки чому вистояла і не зламалася, хто підтримав її у найважчі моменти, чи втрутилося у ситуацію посольство України в Польщі. До сусідньої країни тернополянка подалася у 2017-ому, після закінчення факультету мистецтв ТНПУ. Через рік її там несподівано заарештували…

— Олю, майже рік ти відсиділа у польській тюрмі… Що довелося пережити? З ким тебе тримали в камері? Чи були там українці?
— Було все, що можна уявити про тюрму: агресія, конфлікти, бруд, біль, суїцидальні думки, депресія і водночас дружба і підтримка. Цього не описати кількома словами. У камерах зі мною були жінки різного віку, статусу — від власниць великих фармацевтичних корпорацій до безхатченків. Не було також поділу за важкістю інкримінованого злочину. Так, я сиділа з тими, кого звинуватили і пізніше засудили за вбивство дітей, чоловіків; за торгівлю людьми, наркотиками; за проституцію чи дрібне або й масштабне шахрайство. Українців у Люблінській в’язниці дуже багато. На весь жіночий відділ приблизно 20% — наші. У кожній камері. Більшість потрапляють за контрабанду цигарок, оскільки не мають чим погасити штрафи, або за крадіжки, але є й такі, що сидять за важкі злочини — вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень, фінансові афери. Хто ці жінки? Заробітчанки, молоді матері, які їдуть у пошуках кращої долі, студентки, які намагаються «зачепитись» і побудувати своє життя за кордоном. З покоління в покоління передаються «історії успіху» — як виїхати, легалізуватись, заробити, залишитися, але мало хто говорить про головне — треба достеменно знати закони країни, в яку їдеш. Бо саме через це я і більшість наших і маємо проблеми. Історії «НЕуспіху» не менш повчальні, хоча й більш драматичні й сумні. Те, яким шляхом ішли ваші рідні десять років тому, нині може бути вже нелегальним. Кордони розширюються, але й закони змінюються.
— Знаю історії українців, які були ув’язнені в Англії, Чехії, Греції. Причини в кожного різні. Як діяти, якщо заарештовують у чужій країні? Як себе захищати?
— Передусім вимагати перекладача, всі документи, які даватимуть на підпис, теж повинні бути офіційно перекладені. Найняти адвоката (це можуть зробити близькі), спробувати також самостійно детально проаналізувати кримінальну статтю, яку інкримінують. Під час затримання є право на телефонний дзвінок. Не бійтесь звертатись до прокуратури, аби отримати пояснення, не бійтесь писати у всі організації захисту прав людини.
— Чи під час ув’язнення ти зверталася в посольство України в Польщі? Чи відчула підтримку?
— Так, моя сім’я зверталась до консула. Він відвідував мене під час арешту. Крім того, щомісяця після зустрічі з ним консульство надсилало в тюрму факсом документ, у якому я мала підтвердити, що перебуваю в здоровому стані. Коли за ґратами у мене виникли проблеми з ліками, мої батьки звернулись до посольства і звідти надійшла скарга до закладу утримання. Це подіяло і надалі я отримувала необхідні ліки стабільно. Посольство України поінформоване про кожного українця за ґратами, але не в їхніх силах якось суттєво повпливати на справу.

— Побувавши у тюрмі, рідко хто хоче про це розповідати. Ти натомість ведеш блог в Інстаграмі (www.instagram.com/falolablog), де все описуєш в деталях. Що тебе спонукало заговорити про проблему публічно?
— Мій блог — це передусім терапія задля подолання психологічної травми. Та пізніше я зрозуміла, що ця тема настільки табуйована, що соціум просто замовчує про існування величезної групи людей, які мають такий досвід. Ресоціалізації як такої практично не існує, тому кожен із нас після тюрми залишається віч-на-віч із життям, до якого став непристосований. У блозі люди можуть побачити, з чим таким, як я, довелося зіткнутися і як це позначається на нашій психіці, таким чином з’являється розуміння й усвідомлення, що ув’язненими можуть бути і цілком адекватні люди, більше того — хто завгодно може опинитись на нашому місці. Прагну, щоб люди, читаючи мій блог, не шкодували мене, а стали толерантнішими до вразливих верств соціуму, усвідомлюючи, що це ближче, ніж здається. Можна вести праведне життя, але волею злого випадку стати одним із нас. У сучасному світі ніхто не застрахований від того, щоб, будучи частиною глобального суспільства, не стати жертвою судової системи іншої країни.
— Наразі ти тимчасово живеш у родичів у Польщі, не маєш права повернутися в Україну, ходиш на суди і помалу відновлюєшся від пережитої травми. Як тебе змінила вся ця ситуація?
— В’язниця ламає психологічно і гостро демонструє зовсім інші риси характеру — щось, чого ти й сам міг не знати про себе. Близькі люди кажуть, що я залишилась собою. І це головне. У цій непростій ситуації я впевнилась у своїх життєвих цінностях, навчилася відстоювати себе в найбільш екстремальних умовах і ще більше полюбила життя.