На 88-ому році не стало Мирослава Поповича, українського вченого-філософа, одного з учасників ініціативи «Першого грудня» — об’єднання українських інтелектуалів, що було створене з метою становлення вільного народу України зі спільними духовними вартостями, здатного творити моральну політику, справедливу економіку та моральне благо. Академік Національної академії наук України, директор Інституту філософії, автор безлічі книжок і статей — таких різних! — з філософії та культури, політики і літератури, всесвітньо відомий український інтелектуал, людина неймовірного масштабу та неймовірної простоти.

За життя Попович отримав безліч високих нагород: включно з орденом Князя Ярослава Мудрого, орденом “За інтелектуальну відвагу” та орденом Почесного легіону. У 2001 році став лауреатом Шевченківської премії.

Його називали «совістю нації», а він не погоджувався. Згадував слова Івана Дзюби: «Не називайте нікого нічиєю совістю. Совість у кожного своя!»

Мирослав Попович народився 12 квітня 1930 року у Житомирі. Дитинство хлопця припало на страшні роки: спершу Голодомор, згодом — німецька окупація. З малих літ він був дуже чутким до несправедливості. У 16 років навіть поїхав у Москву на даху потяга, аби його сусіда, якого засудили за співпрацю з окупантами, відпустили, бо це була неправда. Зі стосом паперів, написаних щиро та по-дитячому, він приїхав до голови президії Верховної Ради СРСР Калініна. Був упевнений, той поговорить з ним, повірить і сусіда відпустять… Але так не сталося. Папери забрали, Попович повернувся додому, сусіда заарештували і засудили до 25 років таборів, він відсидів їх повністю, повернувся додому і помер.

Попович був майже неможливим явищем, що народилося всупереч усім обмеженням радянської доби. За радянських часів він був практично дисидентом. Плідно досліджував слов’янське язичництво, світогляд давніх слов’ян, шукав архаїку у творчості Григорія Сковороди та Миколи Гоголя, залучаючи набутки напівзаборонених тоді структуралістів і німецьких сходознавців доби Третього рейху. Усе життя він продовжував боротися за те, щоб головні людські цінності залишалися полярною зіркою, яка веде за собою народ. “Ми сьогодні іноді навіть забуваємо, що нинішня війна – війна принципів. Ми знаємо – і це правда, – що йде війна між Росією й Україною: вона не оголошена як війна, але ми всі знаємо, що вона собою являє. І до цього звелися всі суперечності, які існували, що дуже небезпечно: справа не в мові і навіть не в незалежності – не про це йде мова, а про те, що ми повинні побудувати суспільство з людським обличчям», – казав Мирослав Попович.

Я людина вже немолода, і можу сказати: людина проходить багато народжень. І це цілком прозаїчна річ. Колись тебе струсане якесь явище, яке ти побачиш або в якому візьмеш участь, – і ти зрозумієш, що жив неправильно. Цього боятись не треба, але це буває з усіма.

Ви, мабуть, знаєте його найвідоміші книжки. «Червоне століття» — про історію ХХ сторіччя, а радше про його філософію історії, і передусім про історію комунізму на наших землях. «Нариси історії культури України» — яскраву та різнобарвну, майже енциклопедію того, ким ми були і ким ми є,  книжки про Сковороду і роман-есе про Гоголя, книжки про світогляд давніх слов’ян та про особливості наукової мови, тексти про етику, про добро і зло, про те, як «Бути людиною» — все це дуже потрібно читати і перечитувати, видавати та цитувати.  У цих текстах немає «вузької спеціалізації», тут історія, мистецтво, політика, література, філософія, тут погляд зблизька та здалеку, з пташиного польоту та крізь мікроскоп.

Він заповідав усім пам’ятати про чесність та гідність. А ми будемо пам’ятати його – великого мислителя і морального авторитета, читати його, вслухатися в те, що він нам залишив.  Філософ живе значно довше, ніж живе його фізичне тіло.