Який би епітет не підібрав — яскрава, неперевершена, видатна — жоден з них не буде перебільшенням. Без неї просто неможливо уявити собі наш театр… 18 листопада свій ювілей відсвяткувала народна артистка України Люся Давидко. «Не Людмила Степанівна, а саме Люся», — без тіні кокетства поправляє мене моя співрозмовниця. І це їй надзвичайно пасує! Адже її творчій енергії та молодечому запалу можна тільки по-доброму позаздрити, а її житейської мудрості вистачить не те, що на одне інтерв’ю, а на цілі томи! А ще вона красива жінка і неймовірно цікава співрозмовниця…

— Пані Люсю, вітаю вас із ювілеєм, а нас усіх — із тим, що ви у нас є! А могло б так статися, що не було б акторки Люсі Давидко? Ви бачили себе деінде, окрім акторства?

— Ні, тільки акторкою. Тільки нею! Ще змалку, коли мене питали, ким я хочу бути, відповідала «артисткою»… Ця програма у мені була закладена і дякую Богу, що вона реалізувалася.

Мені пощастило: мою любов до театру виплекала заслужена артистка України Сусанна Василівна Коваль, на той час — одна з кращих актрис Тернопільського драмтеатру. Вона жила по сусідству з нами. Пам’ятаю запах її вишуканих парфумів — для мене театр і досі пахне ними…  Вона взяла мене, малу, за руку  і привела до театру: «Ходи, подивишся виставу». Це була просто магія… Пам’ятаю, першою виставою, яку я подивилася,  була «Циганка Аза», в якій Сусанна Василівна грала Гордилю. А потім Гордилю грала вже і я… Я мріяла про театр, а коли ми мріємо, ми справжні. І коли ти бажаєш чогось дуже сильно, увесь Всесвіт допомагає тобі: мені пощастило, що того року, коли я закінчила школу, театральна студія оголосила набір, що мене, вчорашню школярку, до неї зарахували…

— І все-таки: ви стали акторкою «завдяки» чи «всупереч»?

— Мабуть, 50 на 50…  У мене ніколи не було сумніву в тому, що це моє, хоча момент слабкості, зізнаюся, таки був. Пригадую, коли я тільки вступила до театральної студії, нас усіх зібрав нині покійний головний режисер театру Ярослав Геляс. Розповідав, що це буде складна робота, що студенти не лише навчатимуться, а й будуть задіяні у масових сценах, братимуть участь у виїзних виставах. А я собі думаю: а я точно усе це встигну, потягну? Мені ж ще (я на той час тільки дев’ять класів закінчила) у вечірню школу ходити… І я злякалася і на наступне заняття не пішла. А через тиждень мені присилають записку до школи: «Шановна Люся Жаховська (дівоче прізвище артистки, — авт.), я дуже прошу вас з’явитися на заняття в студію.» І підпис — директор театру  Іван Боровський. Це стало для мене каталізатором: отже, раз мою відсутність помітили, то я тут потрібна! У мене ця записка донині зберігається.

А якби не в театрі, то, мені здається, я б себе знайшла у кулінарії. Або б сама готувала, або, може, навіть, цілим ресторанним бізнесом керувала б. (Сміється, — авт.) Я люблю готувати і часто тішу цим рідних. Люблю просту і без «вивертів» кухню — як м’ясо, то м’ясо, як борщ, то борщ… Мої «коронні» страви — західноукраїнська кухня. Варю польський борщ — усі мої рідні його дуже люблять, а ще кров’янку, вареники з відвареною квашеною капустою і домашнім сиром… (Сміється, — авт.)

— Ви навіть на кухні яскрава і самобутня!

— Я готую не з «примусу», а тоді, коли справді хочу це робити. І коли вже роблю —  не допускаю «халтури». Я перфекціоністка у всьому! Коли роблю щось, роблю це з любов’ю або ж зовсім не роблю. Нині вільного часу для «кулінарного хобі» вистачає, та й приємно потішити чимось смачненьким і дітей, і внуків…

— Людині непосвяченій може видатися: яке красиве життя в акторів — суцільні квіти!  Насправді ж це важка і виснажлива розумова, духовна і фізична праця, і ви, як ніхто інший, про це знаєте… 

— Як мати носить дитину, і це для неї не лише велике щастя, а ще й велика і не завжди легка праця, так і не завжди легко «виношувати» роль… Що б ти не робила, усі думки зайняті нею. Загальновідомим є факт, що кожен актор — це адвокат своєї ролі, і головне — зрозуміти і зуміти пояснити собі та іншим, чому твій герой вчинив саме так, а не інакше…  Чому моя героїня робить саме так? Що вона при цьому думає і відчуває? Як я можу краще це показати? Моїм найкращим і водночас найсуворішим критиком був мій нині, на жаль, покійний чоловік, заслужений артист України Тадей Давидко. Він був дуже глибоким, дуже вимогливим та інтелектуальним актором.  Ми могли на кухні до третьої ночі сперечатися, «виясняти роль» — як же саме її потрібно грати… Але саме за це я завжди найбільше була йому вдячна. Його оцінка для мене була як мірило найвищої правди. Коли він казав: «Ти, Люсю, сьогодні добре грала», це був такий неймовірний катарсис, що цього вартували усі безсонні ночі, усі сили, покладені на жертовник театру…

Останні роки, перенісши інсульт, чоловік уже не грав на сцені, проте завжди жив театром. Ми обоє важко пережили втрату Богдана Ступки. Тадей Євстахович вчився з ним в театральній студії, це був, без перебільшення, геніальний актор…  Пам’ятаю, як повідомляла чоловікові сумну новину, додавши: «Кого ж Богдан Сильвестрович забере з собою на дев’ятий день?»  А на дев’ятий день по своїй смерті Богдан Сильвестрович покликав до себе мого Тадика…

— Коли у сім’ї двоє акторів — це важче чи легше? 45 років ви прожили і пропрацювали в акторському тандемі із Тадеєм Давидком, нині виходите на сцену уже разом із онучкою Соломією Крушельницькою…

— Я стараюся на сцені бути не бабусею, не «научителькою», а насамперед партнеркою, яка допомагає і підтримує. Донька спершу не хотіла, аби Соломія була акторкою, але потім змирилася. Я ж вирішила допомогти їй.  Ми разом виходимо на сцену у виставі «Мина Мазайло» — це Соломійка колись так собі вимріяла…

— Коли рахунок зіграних ролей перевалив за сотню, як виокремити ті, що залишилися у пам’яті серця?

— О, я переграла багато класики, у мене були Ролі! І драматичні, і комедійні: я себе знаходила і в тих, і в інших…   Наприклад, у «Безталанній» Карпенка-Карого я переграла всі жіночі образи: Софію, Варку і Ганну.    Софія і Варка — суперниці. Софія — лірична, м’яка і добра, а Варка — пристрасна, вогняна,  водоспад емоцій. А от мама Гната Ганна — це та-а-кий набір українського колориту, такий образ свекрухи, що аж-аж…  І усі ці ролі грати було цікаво й  захоплююче.  Незабутня роль Проні Прокопівни у знаменитій постановці «За двома зайцями». Пригадую, як нині, на жаль, покійний Анатолій Горчинський, котрий був на той час режисером у «шевченківців», прийшов до мене і каже: «Хочу тобі одну роль запропонувати, але не знаю, як ти  відреагуєш, чи не образишся… Може, ти б зіграла Проню Прокопівну?» – Кажу: «Анатолію Аркадійовичу, я з великим задоволенням!» Він страшенно втішився: «Ти молодець, я боявся, що ти не схочеш бути на сцені некрасивою, несуразною…»  У нас вийшла дуже гарна вистава.  У моїй Проні — з цим смішним причіпленим носом, з її ужимками і ухватками — поєдналися і буфонада, і трагедія… Я й справді не боюся на сцені виглядати негарною, мені важливо — бути справжньою, тою, якій вірять… Кожна з моїх ролей взята з життя і для кожної я знаходжу свої фарби. Люблю класику — бо там кожна роль має багатющу палітру. Це Гертруда в «Гамлеті», Гордиля в «Циганці Азі»,  Кочубеїха в «Мазепі».  Коли є добра робота, відчуваю, як мене до неї так і тягне…

— Як, щодня міняючи обличчя, зберегти своє?

— Я вам відкрию таємницю: хороші актори в житті не грають, їм достатньо того, що вони грають на сцені. В цьому — запорука професійної чесності. А от не дуже хороші — вони підігрують, і то доволі крупно, у житті навіть краще грають, ніж на сцені…  Звичайно, іде відмежування від сцени та реального життя. Проте, будучи людиною публічною, ти все одно приречена на те, щоб тебе усюди впізнавали…  Тому, скажімо, навіть на хвилинку до магазину не дозволяю собі вибігти абияк одягненою, без макіяжу:  поважаю себе і людей, котрі мене знають чи навіть не знають… Разом з тим, ніколи в житті не намагалася брати на себе зайві акценти, ніколи не ґонорилася тим, що я, мовляв, народна артистка, не апелювала за допомогою ні до кого… Як би складно не доводилося в  житті, вчилася все вирішувати сама.

—  Ви — сильна жінка?

— Я й досі над цим працюю. Так, можу розслабитися, поплакати, бути на рівні зриву… Але знаю, що з Божою поміччю завжди знайду вихід з ситуації.  У мене були дуже важкі моменти у житті, коли хворіли доньки, коли рятувала тільки віра. Я довго йшла до віри у Всевишнього. Але щаслива з того, що прийшла. Пригадую, як якось узимку ми з чоловіком і донькою їхали за кермом, і мова зайшла про релігію. Я — більше жартома, ніж всерйоз, сказала: «Люди вигадали собі Бога і так і увірували в Нього…» І тут машину як закрутить на ожеледиці… Щастя, що всі живі залишилися. Оговтавшись, я сказала: «Прости мені, Боже. Ти дав мені відповідь на мої слова». Нині я точно знаю, що Бог усе чує і бачить. І Його підтримку я відчуваю щодня.