18 травня, після важкої недуги, на 64-ому році життя відійшов у вічність відомий бард, поет, драматург, член національних спілок України: театральних діячів, кобзарів, журналістів, письменників та Всеукраїнської музичної спілки, громадсько-політичний діяч, депутат Тернопільської міської ради Олександр Смик. Хвороба зруйнувала його тіло, але не зламала дух — до останнього творив, ділився думками, відкривав свою душу і проживав кожну секунду.
«Творчий спадок Олександра Смика навіки залишиться в історії української культури. На його прикладі, як треба любити Україну і Тернопіль, будуть вчитися прийдешні покоління. Бог забирає найкращих, щоб вони служили на небесах. Вже під час відкритої навали московських варварів на Україну Олександр Іванович очолив свій фронт боротьби з ворогом — духовний фронт. Його вірші і твори підтримували наших воїнів, волонтерів та тих, хто працював у тилу. Він зміцнював нашу віру в перемогу над ворогом. Останній вірш з рубрики «Духовний фронт» він виклав у мережу якихось 11 годин тому.

Тернопіль у скорботі. Україна оплакує Олександра Смика», — висловив співчуття міський голова Тернополя Сергій Надал.
Олександр Смик — це абсолютно самостійний «жанр». Ніколи не ішов за тенденціями, а сам творив їх. Він різний у різні періоди творчості. Ліричний, саркастичний, іронічний, ностальгійний, ніжний… Проте завжди — не схожий на інших. Завжди — вільний і парадоксальний. Його творчість — багатогранну, багатопланову, різножанрову — не втиснеш у рамки слів. Вона не потребує коментарів і коментаторів. Його поезія — як він сам: жива і жвава, тремка й пульсуюча, відверта до оголених нервів… Це — рівень творчості, досягти якого вдається дуже небагатьом. Це музика, що, почавшись одного разу, вже ніколи не закінчується, це лірика, яку як не ми, то наші нащадки визнають шедевром…

В інтерв’ю «НОВІЙ…» з нагоди свого 60-річчя Олександр Смик відкрив філософію власного світобачення. Згадаємо деякі нотки його вже вічної пісні.
* Я перестав когось звинувачувати, бо зрозумів, що ми такі, як ми є. Зрозумів, що одна людина нічого не варта в часових змінах. Ти можеш собі робити кар’єру, зростати особистісно, але якщо ти хочеш змінити щось у суспільстві, то мусиш працювати над створенням свого середовища. Тому що без середовища ти не існуєш. Кому потрібен поет, якого не читають?
* Поет все-таки повинен за собою вести, як не крути. Хоча я б не сказав, що вірю в те, що «народу» потрібна моя поезія. Поезія — це певна елітарність. Ну не кожен, наприклад, може зрозуміти, чому я «запрошую на хрест, там нині місце вільне»… Говорити політтехнологічними гаслами: «Чувак, бери на себе відповідальність і неси» тут не вийде. Це зовсім інші речі.
* Метри, кілометри — не в тому річ. Питання не в тому, хто як пише. Іноді в одному слові скажеш більше, ніж в десятках томів чужих думок, які переписуєш. Що головне в творчості? Твоя думка. Твоє творення. Не-вторинність. Це основне. А якщо ти вторинний, ти вже як митець нецікавий.
* Все, що ти робиш, потрібно любити. Я явно не «технар». Зі мною всі жінки мучилися: для мене поміняти розетку — архіскладно. Якось ми з колегою йшли біля корпусу Київського університету. Якраз вдарили перші заморозки, білі кристалики на червоній цеглі. Дивись, кажу, яка краса, яка казка… А він мені — лекцію про утворення кристаликів криги. Він розуміє механізм, звідки це взялось. А я не розумію, я просто бачу…
* Гроші — це шлях виконання твоїх певних забаганок і бажань. На грошах нас всіх «купили». Коли їх не було, треба було побігти, забити якогось мамонта, порізати його… Докласти працю, проявити відвагу, здійснити вчинок… А тепер що? Когось обдурить — це відвага? Примоститися на «теплому місці» — це вчинок? Щось не те робиться…
* Закоханість — це безкінечність. За великим рахунком, ми все робимо з любов’ю. Може, то я такий, але я не бачив людей, які б не знали любові. Якщо людина не любить, їй нічого не вдасться.
* Не потрібно кількістю жінок мірять. Жінка буває Одна. Та, до якої ти йдеш… У мене є такий вірш: «До тієї, гідної любові, увесь вік доводиться іти…» Жінка для мене — це щось вище. Я хотів би, щоб мені Бог дав, щоб моє останнє захоплення було в останній день мого життя.
* Одна річ — закохуватися в «картинку» чи харизму, а зовсім інша — щодня прокидатися з цією жінкою. Вирішувати всілякі робочі і сімейні моменти, виховувати дітей і при цьому всьому ще її бачити Жінкою! Жінка — це випробування. Твоє випробування. І ти виявляєшся або готовим, або ні. Якщо інші чоловіки щось інше говорять, значить, вони просто брешуть.
* Хочеш щось зробити — спочатку май мрію. Я перш ніж щось зробити, маю це вимріяти. З мрією буду ходити, навіть знаючи, що немає коштів, сил, можливостей… Але я це зроблю, бо маю Мрію… І віру в те, що точно це зроблю.
* Мені вже нічого не треба. Діти питають: «Що тобі подарувати?». Кажу —Zippo-вську запальничку, бо я вже всі свої роздав, а скоро буде вітер і зима, і буде незручно припалювати. Оце й все. Мені й справді потрібно зовсім небагато: щоб мій вогник не гаснув на вітрі…

Читайте також: Олександр Смик: «Мені потрібно зовсім небагато…» ПовиСМИКувані думки з нагоди ювілею