Минулих вихідних 7-річний Максимко Лихолат, який 17 липня постраждав від вибуху газу, повернувся додому після лікування у Львівському опіковому центрі. Щоправда, кілька днів хлопчик з бабусею Надею жив у родичів, бо в їхній квартирі на вул. Пушкіна в обласному центрі волонтери та люди доброї волі робили ремонт. Після пожежі до помешкання неможливо було зайти — все обвуглене, закіптявіле, тож небайдужі тернополяни через соцмережі організувалися і взялися відновлювати помешкання Лихолатів.

Ремонт квартири волонтери розпочали тоді, коли вже не було загрози життю Максимка, бо перед тим усіма силами збирали кошти на його лікування. Медики Тернопільської обласної дитячої лікарні витягли хлопчика з того світу — у нього було обпечено 30% тіла, сильно постраждали дихальні органи. Постраждав і батько хлопчика пан Роман. Лікарі боролися за життя чоловіка, але на дев’ятий день після трагедії він помер. Вибух у їхній квартирі стався, ймовірно, через те, що мати хлопчика хотіла покінчити життя самогубством, відкрила конфорки на плиті і напустила газу… Жінка нині перебуває на лікуванні у психоневрологічній лікарні.
Як тільки в родині Лихолатів сталася прикрість, свою допомогу їм запропонували місцеві волонтери, які перейнялися їхньою бідою.

— Максимко вже вдома! Ми поспішали з ремонтом, ще не все встигли, але дитяча кімната готова, — розповіла волонтерка Тетяна Титович. — Через соцмережу я задіяла небайдужих людей. Коли бабуся їхала з Максимком до Львова, залишила нам ключі. Ми розуміли, що їм не буде куди повернутися. Я почала закликати всіх про допомогу. Зголосилося чимало людей. Долучився батьківський комітет ЗОШ №11, учнем якої є Максимко. Жінки здирали стіни до штукатурки, вирівнювали, чоловіки шпаклювали, відновлювали електрику, разом ми клеїли шпалери, настелили ламінат, поміняли міжкімнатні та вхідні двері… Працювали до опівночі. Добрі люди подарували для оселі підвісні стелі. Щоб не витрачати кошти з рахунків, призначених на лікування Максимка, ми відкрили окремий рахунок на ремонт. Як тільки Максимко потрапив до лікарні, хірург зателефонував до мене, бо раніше ми вже витягували обпеченого хлопчика, сказав, що до Лихолата ніхто не приходить. Я кинула клич — люди почали допомагати Максимкові!

Максимко поки що не знає правди про смерть батька, хоча щоразу запитує про нього, каже, що сильно сумує за ним. Пан Роман був для нього і татом, і мамою, брав з собою на роботу, водив до школи. Про матір хлопчик не згадує…
— Максимкові вже набагато краще! Їздимо на перев’язки до обласної дитячої лікарні, він уже самостійно ходить, хоча ще дошкуляє біль, — розповідає бабуся хлопчика пані Надія. — Після операцій з пересадки шкіри все гарно загоїлося. Я безмежно вдячна лікарям Тернопільської обласної дитячої лікарні, а також Опікового центру 8-ої львівської лікарні. У Львові онучок переніс дві операції з пересадки шкіри, які тривали по 3,5 години. Лікарі знімали шкіру з ніжок і нарощували на ручках, на чолі, на личку, на шиї. Медики Опікового центру надзвичайно фахові та добрі, а завідуючий відділенням — лікар від Бога. Тернопільські лікарі теж чудові. «Це наш Максимко вже такий гарний?!» — радісно зустріли нас в обласній дитячій лікарні після приїзду зі Львова. Онука там уже всі полюбили!

Приїхали ми до Тернополя, а тут волонтери приготували нам несподіванку — я навіть не думала, що люди можуть так щиро безкорисливо допомогти у важкій біді. Ніколи не забуду старання та турботу Тетяни Титович та Богдана Кіндія. Максимка буду виходжувати сама, його мамі не до того — вона не при своєму розумі, далі у психоневрологічній лікарні. Я з нею не спілкувалася після того, що сталося. Онучок навіть не хоче про неї чути. Боже сохрани, щоб я її знову пустила до хати. Шкодую, що свого часу не запобігла стосункам мого сина з нею. Мені розповідали, що в неї давно таке. Спершу рідні лікували її, а потім закинули все, ось і сталося… Вона поховала першого чоловіка, п’ять років жила з ним. Досі не збагну, чому Роман зв’язався з нею? Він був розумним, з відзнакою закінчив ветеринарну академію, був працьовитим. Не послухався мене. Я не сприймала невістку. Вона била мене, погрожувала кинути з балкона, вижила мене з рідної хати, я переїхала до села і жила в чужих людей. Чим могла, завжди допомагала синові, оплачувала комунальні послуги. Невістка за свої 38 років, може, рік чи два працювала.
Не повірите, але невістка — онучка мого рідного брата. Я благала, молила, виганяла, але все було дарма. Тепер на все життя маю клопіт… Вона не дбала за дитину. Максимко не знає, що таке каша, що таке молочна страва. Навіть лікарі дивувалися. Тепер він ожив! Гемоглобін підвищився з 70 до 115.

Планую оформити опікунство над Максимком, за ці два місяці він до мене сильно прив’язався. Я б його вже нікому не віддала! Хоч який маю жаль, але не маю права забороняти другій бабусі провідувати його, бо він — її онук. Не знаю, як маю колись сказати Максимкові про тата, хоча, бачу, що він здогадується, бо ми обнадіюємо-обнадіюємо, але ж тата нема…

Допомогти 7-річному Максимчику можна, перерахувавши кошти на картковий рахунок 5169 3600 0097 5445 (Малік Ірина).