Серце розривалося від болю, а Марія Вітишин із Великої Березовиці вишивала сорочку синові-«кіборгу». Наполегливо нанизувала на полотно хрестик за хрестиком і молилася — з усіх сил трималася за життя свого сина. Але її Іван уже лежав убитий в руїнах підірваного Донецького аеропорту… Мати не хотіла вірити у смерть сина навіть після телефонного дзвінка з самого пекла. «Прієзжай, забірай своєго двухсотого!» — мстиво «вистрелив» російський найманець у саме серце пані Марії. Місяць рідні жили в невідомості. Тіло Івана весь той час мерзло на морозі… Територія аеропорту була замінована, сепаратисти не підпускали. Останки Івана погодилися віддати в обмін на російських полонених. Мати саме завершила сорочку. «Поклади у труну Іванові…» — зі сльозами дала вишиванку доньці Любі, яка їхала на Схід. Сім років минуло від того трагічного січня 2015-го. Біль не вщухає. Пані Марія ходить на цвинтар. Синьо-жовтий та червоно-чорний стяги на могилі і погляд зі світлини сина трохи розвіюють тугу. Але ніщо не зарадить пережитому, навіть найвищі нагороди, присвоєні Іванові після смерті. У материнському серці — важкі хрести, висічені життям.
— Пані Маріє, на 30-річчя Незалежності України та в День пам’яті захисників України всі згадували героїв, завдяки яким маємо нашу державу. Які думки вас сповнювали?
— На День прапора я поїхала на цвинтар до Івана у Велику Луку. Часто міняю там прапори, бо на сонці вигорають. Підходжу, а стяг обдертий… Аж погано стало. Усюди святкують, а про мою дитину забули. Відразу з цвинтаря поїхала до Тернополя, щоб купити прапор. Зі мною була донька Люба. Купили стяг, а ще — міцну тканину, щоб нашити про запас. «Хочемо прапор замінити на цвинтарі», — зателефонувала в ту мить до доньки староста. Бог покерував, що сталося так, як би повинно було бути. Іван не тільки за мене загинув, він загинув за всіх. Із того й почалася моя думка про Незалежність… Не всіх нині вже пам’ятають. А хлопці віддали життя за те, щоб ми були незалежними. Загинули не сто років тому, а недавно. Розумію, що кожен має свої клопоти, що час занурює нас в інші події, але не маємо права забути. «Не хочу, щоб ворог прийшов на нашу землю і зневажав моїх дітей чи когось з моєї родини», — казав Іван. Коли мені боляче, порозмовляю з сином на цвинтарі, відразу стає легше. Це залишається моїм болем, тільки одиниці мене розуміють, одиниці пам’ятають. Більшість не пам’ятає. Декого навіть дратує, що нагадую, декого завидки беруть. На початках, бувало, питали: «А гроші за сина отримала?» Від цього мене ще більше боліло.
— До Дня Незалежності оновили пам’ятну дошку на багатоповерхівці, де ви мешкаєте, де в юнацькі роки жив із вами Іван. Хто ініціював?
— Меморіальну дошку встановили у червні 2015 року. Фасад стіни довкола був занедбаний, підлатаний чорним цементом. Боліло… Неодноразово я просила в ЖЕКу облагородити. Але начальники ЖЕКу мінялися, ніхто нічого не робив. «Якщо вам трудно, то чому мовчите?» — почула якось науку отця Василя Баглея. Набралася відваги. Коли створили Великоберезовицьку громаду, я пішла до голови. «Андрію Васильовичу, мій син висить на обдертій стіні…» — сказала. Відреагував миттєво. «Їдемо, подивимося…» Взяв двох своїх заступників та мене в автівку і попрямував до нашої багатоповерхівки. Стіну згодом утеплили, поштукатурили, виготовили підставку для дошки. Це великий подарунок для мене в пам’ять про сина! Наші священники отці Ігор Драпак, Андрій Тих і Мар’ян Паньків відправили панахиду. Так приємно, коли бачиш щиру турботу і разом з пам’яттю про сина продовжується його життя. Згадую свій важкий стан на День Матері. Дивилася по телебаченню, як вітали окремих матерів загиблих. «Це вам від синів!» — казали. Я ридала… А як же інші матері? Хіба в них не було синів? Не потрібно робити різницю між батьками, бо біль у кожної родини загиблих свій і особливий. Потрібно всіх кликати на спілкування. Раніше збирали усіх у Зарваниці, це було дуже духовно й щиро.

Мій син завжди був оптимістом і повторював: “Усе буде добре, мамо!” Ця велика сила духу в перемогу добра над злом дає мені силу жити далі. А неперевершену роль у цьому відіграють люди мого оточення через яких продовжую отримувати синівську любов. Їх багато, але деяких із них завжди згадую в особливий спосіб. Своїми духовними настановами і молитвою допомогли мені перенести найтяжчі хвилини в житті отці Святослав Ласковий, Мирослав Богак, Ігор Драпак, Михайло Пастух та інші. Колишній голова Тернопільської РДА Олександр Похилий, командир Андрій Дільний, однокласник сина Віталій Сушевський – це щирі мої добродої, які завжди піклуються про мене і зігрівають своєю синівською любов’ю. 

— А чи запрошують вас у школи чи на якісь заходи, щоб розповіли про сина-Героя?
— Було, що запросили до школи в Мишковичах і в Острові. У Тернопільську ЗОШ №8, де навчався Іван, розповісти учням про мого сина мене не кликали. Однокласники подбали про меморіальну дошку на школі. На відкритті було багато людей, я теж була. «Дуже добре, що викарбовуємо пам’ять на дошках, але передусім маємо викарбовувати в серцях дітей», — мудро сказав депутат Київради Вадим Сторожук. Якось я мала можливість побувати на зустрічі батьків загиблих «кіборгів», де цей політик був співорганізатором. Він з розумінням ставиться до нашої втрати. «Вчителька проводила урок про нашого Івана. Шукала матеріали, а їх небагато», — розповіла онучка з Мишковичів. Це мені додало наснаги писати книгу. Цю ідею я виношувала давно. Колись моїй доньці Наді снився Іван, просив розказувати. В інтернеті багато неточної інформації, тож хочу донести правду про те, що довелося пройти.

— Згадайте, як Іван вирішив іти на Схід…
— Подався служити 12 серпня 2014-го. Перед тим отримав повістку, пройшов медогляд — нам не розповідав. Тихо їздив у військкомат, сварився, чому його не беруть. Коли ж ми дізналися, то відмовляли. У нього було три неповнолітні доньки. З дружиною на той час був розлучений. «Зачинимо тебе в підвалі, щоб подумав добре», — казали друзі. Боялися, щоб не зробив поспішного кроку. Але Іван пішов свідомо. На три роки молодший сусід воював у Луганську. «Якщо малий не повернеться, не пробачу собі. Маю бути там, де він!» — заявив. Тоді вперше сказав слова: «Як не я, то хто?! Якщо всі будемо ховатися, то втратимо державу». Пройшов навчання в Яворові. На його день народження, 14 вересня, ми з рідними завітали на полігон. Зробили сюрприз Іванові. Наприкінці жовтня командир відправив його побратимів додому. «Їдьте, попрощайтеся, бо вирушаємо на Схід», — пояснив. Іван був дуже сумний. Пригадую, сів в автівку товариша, щоб повертатися в Яворів, схилив голову, очі повні сліз… «Поглянь на маму», — підбадьорював водій. Іван підняв руку і помахав. Ця картина врізалася в пам’ять. Ми тоді востаннє бачились. Телефонував згодом із Костянтинівки, з Пісків. «Кому війна, а кому мать родна», — зітхав. Бачив багато неправди. Були навіть такі дні, коли його огортало розчарування.
13 січня 2015-го групу бійців із його бригади закинули в Донецьк. Зателефонував того дня о 12-ій годині: «Мамо, моліться за нас! Входимо в аеропорт…» В наступні дні спілкування було секундним. «Все нормально, живий…» — казав. Коли починали стріляти, вимикав телефон. «Ти щось їв?» — цікавилась я. «Каву пив», — відповідав. А потім виявилося, що вони не мали ніякої кави, смоктали бурульки, коли хотіли пити. На вулиці було майже мінус 30. Їх відправили тримати оборону аеропорту з сухим пайком, без відповідної зброї. На Святу вечерю вони ще були в Пісках. «Що у вас було на вечерю?» — запитала я. Помовчав хвилину і відповів: «Замерзла консерва…» А в Донецьку і того не мали. «Назад дороги нема», — казав Любі. «Будеш носити мені на могилу червоні троянди?» — запитав в один із останніх днів сестру. «Не говори дурниць!» — перевела на жарт. 20 січня Івана не стало… Вони були в оточенні: на першому і третьому поверхах сиділи сепаратисти, а «кіборги» — на другому. Їх відправляли на неминучу смерть… Тієї ночі мені було вкрай погано. Молилася, запалила стрітенську свічку… Духовно пережила з сином муки…
— Коли ви говорили з Іваном востаннє?
— 17 січня. Це було прощання. Важка ніч. Він тоді до усіх встиг зателефонувати. Відчував. До Люби о 5-ій ранку, до товариша — о 7-ій, до ще когось — опівночі. Говорив із доньками, з братами двоюрідними, з однокласниками. Після того зв’язок пропав. Ще кілька разів 18 січня з його телефону надходив сигнал. Вони домовлялись із Любою, що якщо не буде змоги говорити, то маякне, що живий. Потім зв’язок обірвався. Ми дізналися з новин про підрив аеропорту. По «кіборгах» безперервно стріляли танки. Іван був увесь покалічений, помер від больового шоку. Деякі його побратими вижили. Бог вберіг. Віктор із Луцька лежав у ямі поламаний, голова пробита, але вижив. Сепаратисти знімали все на відео, кидали в Інтернет. Деяких наших поранених хлопців взяли в полон. «Я би тєбя, укроп, рєзав на кускі, єслі б я не давал клятву Гіппократа», — казав медик одному з «кіборгів» у донецькій лікарні.
— Чи міг Іван відмовитися тримати оборону аеропорту?
— Там ніхто нікого не змушував іти на небезпечну позицію. Хто хотів, міг повернутися в Піски. Іван був не того виховання. Він ніколи б не залишив товаришів у небезпеці. Але не маємо права судити тих, які повернулися. Не маємо права судити за страх. Дехто там божеволів. Іноді я чула дикі крики по телефону. «Хлопцям дах їде», — зітхав Іван. Це важке пережиття.
— Чи навідуються до вас побратими сина?
— Щороку 20 січня приїжджають до могили Івана. Відпрошуються з роботи, з’їжджаються до Львова з усіх куточків України, а звідти бусом прямують від могили до могили. Для мене щоразу це трепетна мить. Для них це — закон. На Тернопільщині їдуть до Івана, до Володі Труха, до Ярослава Мельника, Ігоря Римара. Під час оборони Донецького аеропорту загинули понад сотню українських військових, до кінця протримались одиниці…

— Офіційної інформації про «кіборгів» після підриву аеропорту довго не було…
— Ми хвилювалися, стежили за новинами. Думали, може, Іван потрапив у полон. День і ніч чекали на дзвінок. І дочекалися. На моєму телефоні висвітило номер сина. Зраділа! «Іване, як ти?» — похапцем почала розмову. «Ти кто? Жена?» — почула. «Так», — промовила розгублено. «Погіб твой муж, погіб…» — сказав. Я відчула співчуття в його голосі. А за мить хтось видер телефон і кавказьким акцентом випалив: «Он на нашу зємлю с мєчьом прішол, от мєча і погіб. Прієжай — забірай своєго «двохсотого». Від почутого я була сама не своя. Хоча мої рідні вже знали все, бо наймолодша донька Івана побачила на якихось сепаратистських ресурсах фото батька. Обличчя добре не було видно, але впізнала по рукавиці, яку вона йому оздобила вишивкою. Сепаратисти ще згодом часто телефонували до нас ночами і словесно знущалися. Відтоді завжди вимикаю телефон на ніч.

— Пригадую, тоді розлетілося Інтернетом фото вашого сина з фотографією трьох доньок у руках…
— Вочевидь, сепаратисти вийняли з кишені сина і створили таку картинку, щоб додати нам болю. Навіть після дзвінка ДНРівця я не хотіла вірити, що Івана нема. Потім і мені потрапило те фото в соцмережі. Все одно не вірила. Вишивала сорочку, молилася… Рідні ховалися від мене і плакали. Через виснаження я сильно захворіла, мала запалення легень, ледве ходила. Порадили поїхати до одного священника в Тернополі, який має дар яснобачення. «Будьте сильні, кріпіться, бо ваш син загинув. Своїми муками він приніс благословення на наступні покоління. Маєте тепер ангела святого на Небі», — сказав священник.
Місяць тіло сина лежало в аеропорту. Нам ніхто нічого не казав офіційно. Радили домовлятися з донецькою владою. Але які можна було вести перемовини? Щоб самим потрапити в полон? Люба намагалася щось з’ясувати через волонтерів, не випускала телефону з рук. Дали нам останки Івана на обмін у Дніпропетровську. Не знаю, чи на живого поміняли, чи на мертвого. Загинув Іван 20 січня, а поховали ми його 20 лютого. Після похорону сина зателефонували з невідомого номера. Я підняла слухавку. «Мамо, мамо…» — хтось стогнав. Мені здалося, що це голос Івана. Зі мною була подруга. Вхопила слухавку і теж почула той стогін. «Ми кого поховали? Щойно Іван телефонував…» — набрала до Люби. Під час похорону не відкривали труни. Донька обімліла, але взяла себе в руки. «Наш Іван мертвий, я бачила його, перевіряла труну», — запевнила. Співчуваю батькам, які досі не знайшли своїх дітей. Страшно, коли ховаєш дитину, але коли не знаєш, де вона, нестерпно. Скільки разів я поверталася до надії, що Іван живий. Скільки разів із ним оживала й помирала…

— В Івана залишилися три доньки. Розкажіть про його сім’ю.
— Велике горе — втратити і поховати сина. Але якби в нього була повноцінна сім’я, то було б по-іншому. А так я залишилася сама. Моя молодша донька Надя була за кордоном, а старша Люба розривалася між мною і Іваном. Люба їхала на Схід по тіло, займалася похороном. З дружиною Іван розлучився давно, у неї був інший чоловік. В останні роки мій син жив самотньо. Це був його біль і наш біль. Від доньок ніколи не відрікався, дуже любив їх. На фронті побратими дали Іванові позивний «Тесть», бо хвалився, які в нього гарні дівчата. Того останнього грудня просив мене передати дівчатам гроші на подарунки від Святого Миколая. Марічці тоді було 12 років, Лесі — 15, Софії — 17. Дівчата пережили велику втрату, бо це їхній тато. Якось мені потрапила в теребовлянській газеті розповідь про те, як Марічка важко перенесла смерть батька. Читала і плакала. Два роки тому дівчата втратили маму. Боролася з важкою недугою. Померла на Спаса, саме на свій день народження. Я провідувала її в лікарні, намагалася підтримати. Бог усім нам суддя. У кожного свій непростий шлях.

— Як ви знайшли в собі сили взятися писати книгу про сина, адже довелося усе це наново пережити?
— Після похорону приходили вкрай болючі моменти. Мене ніби хтось будив серед ночі, прокидалася — писала. Занотовувала спогади про дитинство, про юність. Деякі сторінки згодом порвала, бо надто особисте. Про сімейний період сина не маю права писати чи судити. Так помалу назбирався стос аркушів. Зрозуміла, що мушу їх упорядкувати. Зібрала з усіх можливих джерел спогади «кіборгів» про Донецький аеропорт. Зібрала вірші про Івана. Просила багатьох людей написати книгу про мого сина, але ніхто не мав відваги. «А ви впевнені, що всім сподобається правда про аеропорт?» — навіть запитували. У тій правді загинув мій син. Тепер готуємо книгу до друку. Видавець Василь Ванчура обіцяє видати до дня народження Івана. Кожне слово у книзі пройшло через моє серце. Ця книга — сповідь.