Спливають останні травневі дні перебування пані Маріанни Сероки у Тернополі. Після року викладання польської мови в нашому місті (у приміщенні Польського культурно-освітнього товариства, що на бульварі Шевченка, 21), на неї чекають літні вакації на теренах Ойчизни. І, треба сказати, відпочивати пані Маріанна може з почуттям виконаного обов’язку. За однозначними відгуками учнів та членів товариства, їй вдалося створити особливу атмосферу для тих, хто вивчає польську мову, шанує польську культуру, і тих, хто “чує себе поляком”. Причому навчала вона людей різного віку — від дітей до літніх осіб. А ще, окрім навчання, разом з українськими колегами втілила у життя ряд цікавих проектів, як-от “Диктант із польської”.

Дуже приємно, що наступного навчального року пані Маріанна Серока продовжить свою волонтерську справу в Тернополі, де її, звісно, радо чекатимуть, а наразі вона люб’язно погодилася розповісти про себе і про свої враження від України і нашого міста.

— Пані Маріанно, впродовж року ви не тільки навчали польської, а й спостерігали за нашим життям та побутом. Цікаво, якими трьома словами ви охарактеризували б Україну і українців?

—  Це простір, приязнь та працьовитість. Україна справді велика й потужна країна із, видається,  безконечними  просторами і шляхами. Приязнь — бо скрізь зустрічала привітних людей. Працьовитість — бо, живучи у центрі міста, спостерігала, що й у вихідні працюють крамнички, а це свідчить про те, що українці навіть по неділях працюють, чого немає в Польщі.

— Що спонукало вас залишити Батьківщину і працювати в Україні: потяг до пригод, інтерес до інших культур чи любов до рідної мови і прагнення її поширювати?

— На те було кілька причин. Основна полягає у тому, що я дуже люблю свою професію і віддала їй 35 років: працювала вчителем, директором школи, короткий період — у будинку культури. Із наближенням пенсійного віку почала задумуватись над тим, що робитиму далі, бо я, щиро кажучи, за натурою працеголік. І ось одного разу натрапила на інформацію нашого міністерства освіти про роботу за кордоном. Вирішила спробувати, подала документи, пройшла складні етапи відбору. Все  вирішила остання кваліфікаційна розмова: оскільки я слабо знаю європейські мови, зате володію російською, мені несподівано запропонували… Казахстан і не дали багато часу на роздуми (до речі, колись, ще у студентські роки, я побувала у цій країні і в мене залишилися про неї гарні враження). Мої діти не заперечували, адже були вже дорослі і теж бували у світах: син мешкав в Англії, донька навчалася у Варшаві…

— Ну, і як вам Казахстан?

— О, у мене з Казахстаном  пов’язані надзвичайно яскраві спогади! Мене направили у містечко на зразок вашого, де у місцевому  Будинку дружби народів було аж 16 різних товариств — німецьке, грецьке, українське, болгарське, країн Кавказу, єврейське… Ми усі приятелювали. Пригадую, як вперше зіткнулася із морозами мінус 40 і більше, хоча, зауважу, через особливості сухого клімату вони не такі вже й страшні. Мешкала над Іртишем, щодня спостерігала красу і велич цієї могутньої ріки. Ніколи з пам’яті не зітреться подорож потягом з Павлограда до Астани: навесні, коли талі води залили степ, потяг кілометрів десять прямував безкрайнім водяним простором! Від цих спогадів досі дух перехоплює! Та все ж п’ять тисяч кілометрів — занадто велика відстань від дому…

— Їдучи  в Україну, мали якісь стереотипи про тутешнє життя?

— Не було жодних. Поясню — чому. Я  народилася на Мазурах, де поряд з поляками з давніх-давен мешкали німці та представники інших народів. Були серед них і переселенці з південного сходу країни внаслідок сумнозвісної операції “Вісла”. Це були люди з українським корінням. Отож, моє дитинство та юність проходили у середовищі мультикультур та взаємного порозуміння, та й потім, будучи вже вчителькою, я навчала дітей,  батьки яких мали різне національне походження, тому ніколи не мала жодних упереджень до будь-кого.

— На вашу думку, які ментальні особливості властиві українцям при вивченні польської мови?

— Цікаво, що у польському історичному словнику є багато української лексики, отож наші народи здавна споріднені і близькі. Що стосується ментальних особливостей, то найбільшу мотивацію мають необов’язково ті, хто просто прагне вивчити польську мову, а ті, хто, скажімо, готується до співбесіди на “Карту поляка” чи до виїзду на роботу і проживання до Польщі. Моя ж місія полягає в тому, щоб допомогти тим, хто забув мову пращурів, і  прокладати місток для міжнаціонального зближення.

— Днями в Тернопільському педуніверситеті відбувся “Диктант з польської”, у якому взяли участь 150 осіб з Тернополя та області. Чи відомі вже результати?

— Диктант, на який, до речі, приїхали бажаючі зі Скалата, Хоросткова, Бережан, Кременця та інших містечок і селищ, перевірили через кілька годин. Тема письмової роботи “Хрещення Польщі”. Диктант виявився дуже складним, його могли написати тільки сильні учасники. Таких виявилося небагато, але, як для першого разу, впоралися усі. Загалом такий захід за сприяння польського фонду “Свобода і демократія” в Україні відбувається уже втретє, але у Тернополі — вперше.

— Пані Маріанно, чи змінила вас Україна?

— Не думаю. Сюди я приїхала сформованою. Я в Україні  така ж, як і у себе на Батьківщині.

— Сумували за Польщею?

— Я завжди була на зв’язку зі своєю родиною — скайп у цьому сенсі неоціненний. Колись думала, що тисяча кілометрів від Тернополя до Мазур  — це не п’ять тисяч кілометрів, як з Казахстану до Польщі. Та насправді близькість кордонів виявилася оманливою надією, що частіше буватиму вдома, — перетин кордону та черги  на ньому забирають надто багато здоров’я та часу. Тому протягом цілого року я лише тричі була вдома. До речі, оскільки не володію українською, то адаптуватися мені в Тернополі дуже допомогла Ліля Кільбіцька, за що висловлюю їй щиру вдячність. Гадаю, з наступним моїм приїздом до вашого міста якихось суттєвих труднощів чи проблем у мене не виникатиме.

— Дякую за розмову. І до наступної зустрічі у Тернополі!

Джерело: НОВА Тернопільська газета