Сонячні фарби і сонячний настрій: у кожній картині багато сонця, свіжого повітря і квітів. Художниця неначе бавиться зі світлом, грайливо змішуючи реальність з фантазіями. Розглядаєш у мазках-переплетеннях кожну окрему лінію і нишком доторкаєшся до полотна, відчуваючи фактуру фарб — цих провідників чарівного світла, що його випромінюють роботи художниці.  Вона й сама – дуже світла особистість, талановита художниця і волонтер з великим і чуйним серцем…

— Думаю, що усі ми є частинками світла, яке всюди проникає, — каже художниця. — І сенс життя, мабуть, у тому, щоб вбираючи в себе світло, випромінювати його, створювати довкола себе гармонійне середовище. Місія художника у тому й полягає, щоб дарувати людям світло, красу, гармонію… Якби в усіх людей було відчуття краси, то, напевно, світ був би кращим…

Я почуваюся щасливою, коли маю змогу творити… Але щоб прийти до цього, знадобився не один рік важкої праці…

Звуки кольору — з глибини душі

Як і всі діти, в дитинстві я багато малювала, але справжнім художнім інсайтом для мене, пригадую, стала книжка про дитинство Тараса Шевченка. Особливо вразила оповідь, як він вуглиною малював свої перші портрети… Уже наступного дня за портрети, щоправда, уже не вуглиною, взялася і я… І відтоді пішло-поїхало. Ще школяркою знала, що буду художницею, тож після школи вступила до Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника на художній факультет. Малювала, шукала власну художню мову, перекладала свої картини на звуки кольору, що линули з душі… Картина – дитя нахтнення. А для натхнення достатньо просто вміти не лише дивитися, а й бачити…

Після університету два роки пропрацювала в Теребовлі, в гімназії для слабочуючих, потім чотири — в Теребовлянському вищому училищі культури. Проте реалії тодішнього життя були такими, що, аби заробити собі на житло, була змушена податися на заробітки. Так я опинилася у “серці” Австрії – Відні. Думала, що пробуду там рік-два, а виявилося, що аж цілих шість!

Відень — хоч малюй!

Німецьку мову вчила у школі, тож коли їхала до Відня, думала, що щось знаю, а приїхавши туди, зрозуміла Сократове: “Я знаю, що я нічого не знаю…” (сміється — авт.) Звичайно, було нелегко, бо ж чужа мова, країна, ментальність, а тут ще й треба відкласти убік пензля та мольберта і, закатавши рукава, взятися за найпростішу, найбуденнішу роботу…  Тим не менше, як би не втомлювалася на роботі, у вільний час завжди малювала. Тим більше, що Відень — неймовірно красиве, надихаюче місто! Цього не переповіси, хіба намалюєш… (сміється — авт.) Проте роботодавці по-різному реагували, коли я зізнавалася, що художниця… Одні, довідавшись, що я малюю, мене просто… вигнали з роботи! Пояснили, що, мовляв, їм не потрібна художниця, а потрібна проста жінка, яка думає тільки про прибирання і порядок в домі. Після цього я уже двічі думала, перш ніж щось розповісти про себе… (сміється — авт.) Проте було й навпаки. Одна жінка, в якої я працювала, допомогла мені продати свою картину місцевому колекціонерові, ще троє-четверо роботодавців купували-замовляли мої картини…  Картину продавала в середньому за 300-400 євро. Якщо порівняти, на той час мінімальна зарплата у Відні була в середньому від 900 євро…  Щоправда, Відень – хоч і одне з найпривабливіших та найкомфортніших для життя міст, проте точно не одне з найдешевших, тому на таку суму там прожити важко…

З часом я виставляла свої картини у виставкових залах Відня, на вернісажах і навіть мала кілька персональних виставок при віденській церкві Святої Варвари, де гуртувалася українська громада…    Що вразило – виставкові зали музеїв (а їх там чи не сотня!) і художніх галерей у Відні завжди заповнені людьми, а на вихідні там узагалі аншлаги.  Поки була там, мала можливість подивитися на кращі зразки світового мистецтва. Не раз бачила і спеціальні дитячі екскурсії, коли дітям у справді цікавій і доступній формі розказували про Пікассо чи Ван Гога…

Коли малювання-понад усе…

Коли у картинах, які малювала, будучи у Відні, зарясніли назви “Ностальгія”, “Повернення” і відповідні до них мотиви, зрозуміла, що час повертатися додому… (сміється — авт.). Пробула на батьківщині півтора року, звила сімейне гніздечко, одружившись, і… знову поїхала до Відня, цього разу уже разом із чоловіком і як студентка Віденського університету славістики…

Другий захід “віденського вояжу” тривав три роки. Все було добре, але… За ті три роки у мене стався перелом свідомості. Я зрозуміла, що займаюся у житті не тим, що хочу і маю робити. Я справді дуже  страждала, що за навчанням і роботою у мене не залишалося часу для малювання.   Тому ми з чоловіком  спільно прийняли рішення повертатися додому.  І вже удома, в Теребовлі, сівши за мольберт, я полегшено зітхнула: ось вона, “сродна праця”… А всіх грошей все одно не заробиш…

Тішуся, що маю підтримку від чоловіка: він терпить завалену штабелями картин квартиру і підтримує усі мої творчі пориви і починання. Він за фахом економіст, але має творчі здібності і добрий смак, нині захопився ландшафтним дизайном. Я ж нарешті змогла з головою поринути в творчість: пленери, майстер-класи, за минулий рік виставляла роботи на восьми всеукраїнських виставках. Окрім того, даю школярам уроки рисунка та живопису. Приємно, що нині на виставці молодих художників Тернопільщини у виставковому залі Тернопільської Спілки художників є не лише мої роботи, а й робота мого талановитого учня Олександра Максимчука.

Мене надихає щось нове, цікаве. Я дуже легко “запалююся”, якщо є певна ідея. Заради такої ідеї можу багато чого зробити. Особливо, якщо це потрібне, актуальне, соціально значиме, як-от для допомоги бійцям АТО чи хворим діткам.