Рідні 39-річного Михайла Зеленюка із Золотого Потоку Бучацького району вже були готові до найгіршого, адже майже місяць не мали жодної звістки від нього. 20 березня чоловік поїхав до родички в Італію, щоб допомогти їй провести комунікації у помешканні, проте вдосвіта 8 квітня через конфлікт він усе залишив і пішов… У кишені не мав ані євро, без знання італійської мови не міг порозумітися з перехожими, врешті не мав сміливості у когось попросити про допомогу. Все ускладнював карантин — не зміг заявити про свою ситуацію, бо посольство України в Італії було зачинене. Шукав, де би зарядити телефон, щоб повідомити рідним, що з ним усе гаразд, попросити передати гроші на дорогу додому. Блукав вулицями, харчувався недоїдками, які італійці виносили за ворота, ночував просто неба. Тим часом його рідні в Україні не знаходили спокою, підняли на ноги всіх знайомих в Італії, зверталися через інтернет до небайдужих людей допомогти розшукати зниклого. Але нічого довідатись про нього не вдавалося. Аж нарешті 4 травня телефон чоловіка з’явився в мережі — вдалося сконтактувати. На допомогу заробітчанину прийшли українські волонтери в Італії. 8 травня Михайло повернувся додому, нині перебуває на самоізоляції. Про випробування, які йому довелося пройти за кордоном, розповів «НОВІЙ…».
Поліцейські дали 5 євро на автобус
Михайло Зеленюк подолав пішки Італією понад сотню кілометрів, грошей на проїзд не мав. Ішов із міста Ладісполі до Рима, далі — у місто Вітербо, потім знову повернувся до Рима.
— У Ладісполі живе сестра моєї дружини, її чоловік — італієць. Оскільки я багато років їжджу на заробітки, вмію виконувати різні будівельні роботи, тож родичка попросила мене провести в їхньому будинку електрику, воду і встановити систему опалення, — каже пан Михайло. — Я погодився, не думав, що з рідними можуть виникнути якісь труднощі. Хоча на той час мав у Польщі роботу, але з біометричним паспортом не брали в час карантину. Два тижня я працював у родички, але ми не могли знайти порозуміння. Надивилася вона в інтернеті, що все дуже легко робиться, але кожна праця потребує часу, зусиль… Попросив я купити гофру діаметром
15 мм, а вона принесла 20-ку, та ще й доказує, що все підійде. Якщо штукатурка 1,5-2 см, то гофру там не заховаєш, потрібно трохи бити бетон. «Ти хату нам не вали!» — кажуть. Ну, і я не витримав — зібрав речі і пішов. Це було вдосвіта 8 квітня. Попрямував до Рима.

Вийшов від родички у середу, а в п’ятницю вже був у столиці Італії. Думав, що працює українське посольство, але там все зачинено на карантин. Вказаний на дверях номер не міг набрати, бо мій телефон розрядився, та й грошей на рахунку не мав. Потім ще подався у місто Вітербо шукати консульство, але теж «поцілував клямку». Дорогою мене тільки раз зупиняла поліція — перевірили документи. «Куди ідете?» — запитали. «До Рима», — відповів. «Пішки?» — «Так». Я говорив до них українською, трохи на жестах показував. Поліцейські увімкнули перекладачку — так ми порозумілися. Вони дали мені 5 євро на автобус. Проте я й далі попрямував пішки, зекономив (усміхається, — авт.).

Халабуда із трьох матраців між очеретів
Михайло приходив під посольство і консульство з надією зустріти там земляків, але все дарма. До вокзалу в Римі не знав дороги, щоб там заночувати, тож нічліг облаштував собі неподалік станції метро Ребібія.
— П’ять чи шість разів я приходив під консульство, але нікого там не застав. Відсутність зв’язку завдала клопоту… — продовжує розповідь чоловік. — Раз почув, як якась жінка по телефону розмовляла українською, але не встиг її наздогнати — сіла в автобус. Ночував я між двома станціями метро серед очеретів: до однієї було 2 км, до другої — 600 метрів. Притягнув туди зі смітника майже новенький двоспальний матрац, потім ще два приніс — зробив «накриття» для своєї халабуди. Італійці викидають багато добротних речей. Там, де я був, то мало безпритульних, тільки двох бачив, які ночували просто неба. Але румуни часто ходять і щось вишукують у смітниках. Мій нічліг здаля бачили люди, але ніхто не підходив. На одній із вулиць я побачив, що господарі вішають на паркан пакети з залишками їжі — безпритульні забирають. Мені теж довелося брати, щоб не вмерти з голоду. У торбинках був хліб, сир, шматки піци, яблука… Їжа незіпсована, лише трохи черства. В Італії можна вижити! Щоб не привертати уваги перехожих, я доглядав за собою. Біля кожної станції метро є колонка з водою. Набирав у пляшки, ставив на сонце, щоб нагрівалася, і мився. Коронавірусу я не боявся. Новин не знав. Вовка боятися — до лісу не ходити. На той час в Італії вже послаблювали карантин: їздив транспорт, люди почали більше ходити. Хтось із перехожих був у масці, хтось — без. Я завжди носив з собою, щоб не було претензій. Якось італійка роздавала на вулиці маски, то взяв собі дві.

Змайстрував зарядне для телефону з… непотребу
Прокидався українець щоранку і перше, що думав: де зарядити телефон та знайти інтернет? Заспокоював себе, що нічого страшного з ним не сталося, головне — якось повідомити рідним, що він — живий-здоровий.

— Батько навчив мене виживати. У 90-их роках ми разом їздили на роботу в різні міста, зокрема, й до Харкова, де тоді було несолодко, — згадує Михайло. — Роками я був на заробітках у Росії, в Польщі. Але таке, як в Італії довелося пройти, — вперше. Та нема безвихідних ситуацій. Телефон я таки зарядив! Знайшов на смітнику автомобільні акумулятор і зарядку, вирвав два дроти зі старої пралки і під’єднав свій Xiaomi. Запрацювало! Автомобільна зарядка не спалює телефону. Зарядив і пішов до центру Рима шукати інтернет. Безкоштовного ніде не було, тільки в одному місці натрапив. Viber і Whatsapp не працювали, а Facebook запустився. Написав до своєї сестри. «Ти де?» — «У Римі». Тоді до мене зателефонувала племінниця, поповнила мені рахунок. За якийсь час сказала, що зі мною сконтактує волонтерка. Приїхала Олеся Татарин із Чернівців, забрала мене. Найняла мені кімнату на три дні. Вона мала їхати в Україну, тож замовила і мені одне місце, оплатила проїзд. У Римі є моя односельчанка Оксана, яка теж активно долучилася до пошуків. Українки зверталися в тамтешню поліцію. Мої рідні вдома хвилювалися, вже думали найстрашніше. Телефонували до родички, в якої я працював, але вона навіть своєї адреси не дала… Моя сестра писала у консульство, отримала відповідь, що мене ніде не виявили — ні в поліції, ні в лікарні, ні в морзі. Ця історія перевернула моє життя. Нині мешкаю у батька. Цей випадок навчив мене менше довіряти людям. До Італії вже, мабуть, ніколи не поїду (сміється, — авт.). А ось до Польщі знову подамся, бо і країна розвідана, і робота нормальна, і оплата стабільна, і люди доступні. У кожного своя непроста школа життя, кожен досвід — цінний.