Ця стильна вишукана краватка – символ родинної любові. Її Меланія Повар, прапрабабуся письменниці з Великих Гаїв Зої Кіцак, вишила для свого коханого Андрія Ґудзя 122 роки тому! Краватку передають у родині з покоління в покоління. Нині Зоя зберігає її разом з прабабусиними коралями й синьо-жовтим ґерданом і має кому передати ці неоціненні скарби – у жінки підростають четверо дітей, які є її натхненням і сенсом життя.

«Знаю, кому дістанеться ця прикраса»

 – 1897 року моя прапрабабуся Меланія Ґудзь (з дому Повар) вишила цю краватку парчею на власноруч зітканому полотні для свого нареченого, мого прапрадідуся Андрія Ґудзя. Цей дарунок вона підготувала йому на заручини, всупереч сільській традиції пов’язувати нареченого хусткою. Андрій був освіченою, інтелігентною людиною, носив класичні костюми й краватки, тому для нього це було особливо приємним сюрпризом. У день шлюбу наречений одягнув саме цю краватку.

Жили вони у злагоді, народили сімох дітей. Андрій любив цю краватку, одягав її на урочисті події. Після його смерті діти вирішили передати цей символ любові їх батьків наймолодшій сестричці, моїй прабабці Мар’яні.

А потім це стало красивою родинною традицією. Так краватка дісталася молодшій доньці Мар’яни, моїй бабусі Капітоліні, потім – мамі Катерині, а вже тепер зберігається у мене поруч з прабабусиними коралями та синьо-жовтим ґерданом.

Пишаюся тим, що маю таку дорогу мені річ. Цьогоріч моя молодша доня Марічка одягала краватку на конкурс патріотичної поезії. До класичного піджачка і блузки лимонного кольору. Було дуже колоритно і стильно. Здається, я вже знаю, кому далі дістанеться ця прикраса. Адже це не просто красива річ, це символ чогось вічного, ніжного і безмежно прекрасного.

Чи важко довго любити?

– У шлюбі я вже 18 років. Чи важко любити одну людину стільки часу? За багато років люди стають не просто рідними, вони проростають одне в одного. Як можна не любити частину себе? У нас ніколи не було сімейних криз. Були хвороби, були недоспані ночі через малих діток, були фінансові ями… А криз не було. Тому що завжди все вирішували разом, тому що не дозволяємо емоціям взяти гору над взаємоповагою. Тому що любимо нашу сім’ю з усіма її ямочками і задирками. Кохання – це бажання жити, творити, народжувати, це магічна опірність організму до всього сірого і негативного.

Як зрозуміти, що ти кохана?

– Надзвичайно просто: якщо зранку хочеться обійняти того, хто сопе поруч, – то він тебе любить. Я нічого не плутаю. Жінка дуже чутлива, вона може бути спокійною і ніжною лише поруч з люблячим чоловіком. Того, хто її не любить, вона не зможе обіймати спросоння. Закохана жінка прекрасна. Я люблю непомітно спостерігати за людьми на вулиці. Знаєте, сумно. Усі забігані, засмикані, пригнічені проблемами на роботі, фінансовими негараздами. Плечі похилені, зморшка між бровами… І посеред загальної осінньої депресії раптом усмішка! Піднята голівка, граційні рухи, пружна хода… Закохана!

Багатодітна мама зобов’язана мати гарний вигляд

– Діти змінили у моєму житті все. Подарували мені друге, найкрасивіше у світі ім’я – Мама. Вони стали моїм натхненням і сенсом життя. Вважаю, що багатодітна мама зобов’язана мати гарний вигляд. По-перше, я маю бути взірцем для донечок. Вони ще юні, але все-таки жінки. Якщо мама буде недоглянутою, з потрісканими п’ятами чи немитою головою, – якими жінками та дружинами стануть її доньки? По-друге, у мене ростуть синочки. Остап якось повідомив, що він більше не ходитиме на заняття з конструювання, бо «там тьотя некрасива». Для мене це було одкровенням. Виявляється, маленькі чоловіки – естети! Вони хочуть бачити прекрасне. А я ж мрію, щоб вони мною пишалися. Ну, і по-третє, час ламати стереотипи. Минули, на щастя, ті роки, коли багатодітна мама була вічно втомленим, безформним, знервованим створінням. Тепер на допомогу прийшли високі (і не дуже) технології, є маса можливостей самовдосконалюватися, так би мовити, без відриву від виробництва. Було б бажання.

Щаслива жінка не «пиляє» близьких

– Для когось щастя в кар’єрі, для когось – у грошах, а хтось щасливий тим, що  здорові батьки і ситі діти. Успіх – це стан душі. Як і депресія, заздрощі, невдоволення. Кожна людина вільна сама обирати, якою їй бути. Не вірю у везіння. Вірю в Ангела-Хоронителя, вірю в Боже благословення, вірю в позитивні думки та настрої, в те, що себе можна «запрограмувати» на добре або на погане. Є жінки, які постійно скаржаться — і погода погана, і вночі не спалося… Вони — як згусток негативу. Від них мимоволі хочеться триматися подалі. І якщо придивитися, то їм і справді не щастить на кожному кроці. А чому? Та тому, що наше оточення – це велике дзеркало. Що несемо у світ, те неодмінно отримаємо навзаєм. Щаслива жінка не нарікає, не скиглить і вже точно не «пиляє» близьких. Вона насолоджується кожною хвилиною, кожною дрібницею. І це теж високе мистецтво, це талант, яким, на жаль, обдаровані не всі.