Ще рік-другий — і глинянка могла відійти в небуття, як і більшість її “одноліток”. На щастя, спадкоємиця обійстя 35-річна тернополянка Марія Маладика перейнялася ідеєю збереження глинянки задля облаштування у ній інтерактивного музею побуту та історії села. Перейшла їй хата у спадок від бабусі Михайлини, якій цьогоріч виповнилося 87 років. А ось звели глинянку у далекому 1926 році нині вже покійні прадід Михайло і прабабуся Домініка. Марія мріє зупинити час у родинній хатині, аби молодь, завітавши туди, могла поринути в минуле краю.

Щоб діти побачили жорна і ковальський міх

Понад тридцять років глиняна хатина родини Антонів стояла пусткою, хоча господарі завжди доглядали за нею. У ній зберігся давній побут — глиняний п’єц, над головою нависають балки, на стінах — давні іконки та родинні фотографії. На обійсті досі зберігся льох, споруджений ще у 1890 році.

— У тій хатині минуло моє раннє дитинство, вона дорога моєму серцю. Уже 15 років я мешкаю у Тернополі, у Дітківці приїжджаю з рідними, аби посадити город та прибрати на обійсті, а ще — насолодитися природою, — каже Марія. — Моя бабуся Михайлина давно виїхала із села, мешкає з родиною у смт. Залізці. Ідея про облаштування музею виникла несподівано, коли я замислилася над тим, що міські діти не знають, як печуть хліб, звідки береться мед, не бачили коваля за роботою… Торік я більше поринула у цю тему і познайомилася з учасниками клубу мандрівників “Слід”. Вони підтримали мою ідею про створення етно-екосадиби і тепер допомагають з її реалізацією. На щастя, місцеві мешканці позитивно сприйняли мій задум. Якось після  Літургії я спілкувалася з місцевою громадою. “У мене є ковальський міх!”, “У мене — жорна та ночви!”, “Віддам свою вишиванку!” — відгукнулися люди. Після того дехто вже передав свої раритетні речі для майбутнього музею. Спілкуючись із мешканцями Дітківців, я дізналася багато цікавого про минуле села, почула чимало родинних історій, тому хотіла би все це увіковічнити і розповісти іншим. Моя хатина наразі у занедбаному стані, бо упродовж багатьох років ми не ставили загати, не підліплювали стін. Довкола ідеї збереження глинянки згуртувалася ініціативна група “Кобза”, тож вірю, що ми її врятуємо.

Уся родина мордувалась у сибірських таборах…

За сторічну історію у хаті, яка невдовзі стане музеєм, мешкали три покоління родини Антонів. Непроста доля випала їм: за патріотизм мордувалися у сибірських таборах, після звільнення надовго залишилися на чужині, а повернулися до рідної оселі аж у 80-их роках минулого століття.

— У 50-их роках мою бабусю Михайлину засудили на 25 років за… кохання до повстанця і відправили до Воркути. У Дітківцях під час Другої світової війни діяли ОУН-УПА, у лісі донині збереглася криївка, — розповідає Марія. — За бабусею вивезли й прабабусю, вдома залишилися лише прадід та наймолодша їхня донька (всього у них було шестеро дітей: старші доньки тоді вже були заміжні, один син загинув під час Першої світової війни, другий — потрапив у полон до німців у Другій світовій війні і після звільнення опинився у Великобританії). Через п’ять років після заслання бабусі та прабабусі вийшла амністія і їх звільнили. Прабабуся подалася додому, а бабуся вийшла заміж і прожила там ще тридцять років. Працювала на шахті, повернулася додому в 1982 році. У Сибіру народилися і виросли моя мама Оксана, мій дядько Василь Горобець — нині багаторазовий чемпіон та рекордсмен України з пауерліфтингу серед інвалідів. Там з’явилася на світ через два десятиліття і моя старша сестра, аж потім батьки повернулися в Україну. Коли мої рідні були в засланні, держава конфіскувала одну кімнату нашої глинянки, в якій відкрили крамницю. Іншу кімнату залишили для прадіда та дітей, утім, після арештів вони боялися там жити, переховувалися у коморі. Той період залишив відбиток на нашій оселі: одна кімната зберегла родинний дух, інша  “орадянщена” — пофарбовані балки, на вікнах — грати. Старожили розповіли мені, що у нашій хаті часто відбувалися вечорниці. У старі часи Дітківці були ремісничим селом, шкода, що нині там нема народних майстрів. У нас удома був сімейний підряд ткаль: бабуся усе літо обробляла коноплі, одна її сестра ткала, інша — пряла на кужелі. На горищі ми знайшли ткацький верстат, хочемо його реставрувати. Відома ткаля Валентина Ткач із Богуслава пообіцяла навчити нас давнього ремесла. Серед моїх цінних реліквій — гердани, які для мене сплела прикута до ліжка сусідка: попри недугу вона покрученими пальцями творила красу!

«Відвалиться шматок глини — серце крається»

Марія Маладика виховує двох синів — восьмирічного Сашка та дворічного Максимка. За освітою жінка — енергетик, працювала на спиртозаводі у Залізцях та на ВАТ “Тернопільобленерго”, нині — у декретній відпустці.

— Щоразу їжджу із меншеньким сином у Дітківці, аби хоч трохи навести лад біля хатини. Допомагають мені небайдужі краяни, нещодавно вони влаштували суботник із прибирання обійстя, місцеві приготували для них обід, — каже господиня помешкання. — Наразі найголовніше завдання — перекрити хату. У липні ми запланували практичний семінар, щоб обліпити хату глиною. Я запросила спеціаліста у цій галузі — киянина Андрія Бобровицького, який навчить нас основ екобудівництва. Насправді на Тернопільщині важко знайти майстрів, які би вміли зберегти автентичність помешкання. “Давай завалимо п’єц і вимуруємо гарний новий”, — кажуть мені. Вони не розуміють справжньої цінності старовинних речей. А у мене серце крається, коли від стіни відвалиться шматок глини… У сусідньому Мшанецькому лісництві погодилися дати нам трохи деревини для реконструкції хати. Мабуть, згодом потрібно буде звести на подвір’ї і невеличку прибудову для нічлігу, щоб там могли зупинятися сім’ї з дітьми чи групи відвідувачів. Наразі шукаю меценатів для реалізації свого проекту, звернулася у різні фонди. Коли вдасться втілити задумане, — спробую перевести садибу в статус народного музею. Хочу, щоб моя хатина сконцентрувала у собі історію нашого краю, адже, знаючи своє минуле, можемо впевнено іти в майбутнє.