У гаражі Ігоря Якиміва на стіні — величезна стара карта, на якій гірляндою «прокладений» шлях із Сибіру на Тернопільщину. Відмічені місця, де довелося зупинятися, булавками прикріплені фото, які нагадують про пережите в засланні. Народився чоловік під час Другої світової війни, 2 листопада 1941-го, в селі Вулька (нині — Волиця) на Бережанщині. Його батько Микола належав до УПА — радянська влада засудила і вивезла патріота у 1946-ому до Воркути. Не оминули репресії й всю родину. У восьмирічному віці Ігор разом із мамою Катериною були примусово доправлені в Хабаровський край. Важка праця у копальні на краю Сибіру, життя в землянці, туга за рідними і за українською землею — так згадує про ті часи нині вже 80-річний пан Ігор. Мешкає він із дружиною Марією у місті Рогатин на Івано-Франківщині, їхні дві доньки Міля і Наталя живуть із сім’ями в Калуші. У селі Вулька — могила матері пана Ігоря, батько похований у Запорізькій області. Спогадами про непрості часи, які довелося пройти родині Якимівих, чоловік поділився з «НОВОЮ…».

«Тато завжди тримав зброю біля ліжка…»
— Через любов до України нас переслідували. Сучасна історія принесла нашому народові нові випробування, тож про минуле століття вже не сильно згадують. Але мене болить за долю нашої родини, в думках часто повертаюся в ті часи, — каже пан Ігор. — Мій тато Микола Іванович народився у 1914 році, мати Катерина Антонівна — у 1922. Бережанщина — патріотичний край. Під час Другої світової війни там у лісах ховалися члени ОУН-УПА. Серед них був і мій батько. Проте мені малому тоді нічого не розповідали, щоб десь не проговорився. Тітка згадувала згодом, що тато мав кулемет і пістолет. Коли приходив додому ночувати, то ставив зброю біля ліжка, аби в разі чого оборонятись. Біля Вульки є хутір Корчунок, де були схрони підпільників. У серпні 1944-го енкаведисти за одну ніч спалили хутір, там було 46 хат. Під час облави в 1946 році спіймали мого тата, засудили на 20 років й відправили відбувати покарання в сибірські табори. Відсидів батько понад 12 років. Сподіваюсь, колись дістану документи по справі батька з архіву СБУ.
Хотілось би знати, в чому саме звинуватили його, за яких обставин затримали, хто здав його і побратимів енкаведистам. Наше помешкання в селі спалили. У 90-их роках я їздив у Бережани — там видали документ про те, що тато був засуджений, що наша сім’я — реабілітована.
Під час Другої світової війни панував страх. Мама боялася десь виходити, щоб і її не затримали, не пускала мене до школи. Мого вуйка Михайла Проця (мамин брат) засудили на 25 років. У сибірських таборах він відбув від дзвінка до дзвінка 20 років. Радянська влада мстила патріотам, хотіла зламати їх. Уже згодом, повернувшись в Україну, ми спілкувались з вуйком. «Розкажіть про часи підпілля», — просив я. «Тобі того не треба…» — казав. Є книга про повстанців із Вульки, але там не згадали про мого батька. Я спілкувався з авторкою, забула про нашу сім’ю, адже ми після вивезення так і не жили у рідному селі — влада не дозволила.

«Уволєн со спєцпосєлєнія»
— Енкаведисти вигнали нас із мамою з рідної хати і повезли в Копичинці, — згадує співрозмовник. — Ночували ми у великій будівлі, здається, школі. Пригадую високі сходи на другий поверх. Зайшли туди з мамою, а по всій підлозі сиділи, лежали люди. Це були неугодні краяни з родин патріотів. Згодом нас загнали в товарняк і повезли в Росію. 30 діб ми їхали в Сибір. На станціях конвоїр відчиняв двері й кричав: «Винасітє парашу!». З нами у вагоні були ще дві сім’ї з Вульки — Павліна Легета із чотирма дітьми та Звіришини. Вже в Сибіру спершу помер старший син Павліни Степан, згодом і вона відійшла, залишилися дві доньки і син. Їх забрали в дитячий будинок, що був за 60 км від нашого поселення. Чоловік Павліни був в УПА. Розповідали, що у 1955-ому році директор дитячого будинку привіз тих трьох сиріток у Вульку. Домовлявся з їхнім родичем, що передасть дітей у Харкові на вокзалі, але розминулися — тоді не було телефонів. Директор попрямував у Західну Україну. Про долю Звіришиних не знаю. Переказували, що вони після заслання поселилися в Тернополі.
Відправили нас із мамою до Сибіру в березні 1949-го, а жили ми там до червня 1956-го. Були заслані в селище Агніє-Афанасєвск у Хабаровському краї. Там було спецпоселення, де жили працівники шахти, які добували золото. Мама працювала на шахті, я відвідував школу. Не раз у вихідні мама брала мене з собою, щоб допомагав навантажувати вагонетки. Бачив терикони із покладами золота. Копачі лопатами накидали каміння, кіньми відвозили вантаж. На територію шахти можна було потрапити лише із перепусткою. Після зміни мамі підраховували виробіток і в бухгалтерії видавали гроші. Хто працював у вихідні, отримували 110 рублів. Мешкали ми в спецпоселенні. Спершу тулились в наметах, згодом нас поселили з ще однією сім’єю в маленькій кімнатці. Одне ліжко було наше з мамою, інше — подружжя з дитиною. Посередині кімнати — стіл, у кутку — пічка, було маленьке вікно. «Работайтє, чтоби заработать і построіть жильйо, а то так і умрьотє…» — казали наглядачі. Через кілька років мама купила в тому поселенні «помєстіє» — землянку, яка нагадувала стрих. Сім років і три місяці ми прожили в Сибіру. У 1956-ому керівництво нам повідомило, що хто хоче повернутись на Батьківщину, може звільнятися із спецпоселення. Мама зібрала пакунок і ми рушили в дорогу. Дві доби добиралися пароплавом до Хабаровська. Там треба було відмітитись у чекістів. «Уволєн со спєцпосєлєнія» — ставили омріяний штамп у паспорті. Потім ми купили квитки на потяг із Хабаровська до Харкова. Ціна квитка у загальному вагоні була 1,5 тисячі рублів. Десять діб потяг їхав до Харкова.

«Вигнали з села, бо ми — бандерівці»
— У Хабаровському краї мама тужила за рідними. Раз на місяць можна було відправити листа, тож мама старалася написати звістку бабусі у Вульку, — продовжує розповідь пан Ігор. — Спілкування в листах було обмежене, не можна було нічого зайвого написати. Мамі вдалося дізнатися адресу батька у Воркуті. Листувались і з ним, надсилали знимки. Нас із татом розділяли тисячі кілометрів. Жили надією зустрітись. У 1956-ому повернулися ми з мамою у Вульку, побули там три тижні, а потім вирішили їхати до батька у Воркуту, бо його ще не звільняли. У селі рідні нам дали в дорогу бочечку з ковбасою, залитою смальцем. Тато відбував покарання у таборі в селищі Абєзь. Там було шість таборів: чотири — чоловічі, два — жіночі. Коли ми приїхали до батька, то він лежав недужий. Два роки слабував, але все одно не звільняли. Більше року ми жили з мамою в Інті. Там народилася моя сестра.
У 1957-ому батька звільнили і ми повернулися в Україну. Думали поселитися у Вульці, але батьків відразу покликали в Бережани і попередили, що не дадуть їм роботу в колгоспі. Вигнали з села, бо ми — бандерівці. Довелося їхати на заробітки. Подалися у село Ботієве Запорізької області. У 1958-ому в моїх батьків народилася ще одна донька. Я закінчив у Ботієвому школу, пішов звідти до армії. У 1961-ому, коли я служив у війську, помер мій батько. Після армії я вступив до Ленінградського механічного інституту, здобув фах інженера. «Вчися, сину, буде тобі легше жити», — радила мама. У 1969-ому я закінчив інститут, направили на роботу в Донецьк. Але довго я там не затримався — поїхав до Калуша, де мешкали наші рідні. Моя мама померла у 1979-ому, поховали ми її у Вульці — поруч із бабусею. Їжджу молитися до могил. У селі живе мій двоюрідний брат — провідую його. У Калуші я пропрацював 45 років — майстром, виконробом. У партію не вступав, тож вища кар’єра мені не світила. Шість років тому ми з дружиною переїхали до Рогатина у її батьківську хату. Мої дві доньки з сім’ями залишилися у Калуші. Торік я перегорнув свій восьмий десяток літ. Багато всього пройдено, довелося мордуватись у засланні, але це — маленький вклад у незалежність України.