«Найкращий наш захисник, наша гордість і наша опора. Вітаємо з Днем народження! Дуже сильно тебе любимо», – зворушливо написала у соцмережі його дружина Оля. Звісно, понад усе їй хотілося б того дня приготувати для коханого чоловіка його улюблену качку і сісти за святковий стіл разом з ним та дітьми – 5-річною донечкою Іринкою та сином Володею, якому нещодавно виповнилося 10 місяців. Утім, найважливіший подарунок для Дмитра – її підтримка. «Я – спортсменка, тож знаю, що спорт – це дуже виснажливо, а спортивний вік – дуже короткий: нині ти на висоті, а завтра – хтозна, як складеться, – зауважує Ольга Підручна. – Тому завжди підтримую свого чоловіка. Як і він мене».
«Завжди була і є українкою»
– Іноді мене запитують, чи я росіянка. Очевидно, тому, що у 2009 році повернулася з Росії, де прожила
11 років. Ні, я завжди була і є українкою. Народилася 11 вересня 1990 року в Ужгороді. Моя мама – українка, тато – росіянин. Відколи себе пам’ятаю, тато їздив на Північ Росії, працював вахтовим методом: місяць – удома, місяць – на роботі. У 1998 році, коли стався дефолт, татові було важко їздити, тому він забрав нас у Росію. Потім ми з Юлею, моєю сестрою-близнючкою, повернулися в 19 років сюди і потрапили до юніорської збірної України з біатлону. Жили в Ужгороді з бабусею та дідусем, яких уже, на жаль, немає. Юля ще якийсь час поверталася в Росію. Я ж більше не бачила себе там. Нині Юля живе в Ужгороді. Я вийшла заміж за Дмитра і залишилася в Тернополі. Батьки – у Санкт-Петербурзі. Старша сестра Ірина також залишилася в Пітері, у неї двоє дітей. Тобто у батьків є там внуки, віддавна налагоджене, облаштоване життя, тож переїжджати в Україну вони не планують, принаймні поки що.
Зустрічаємося з батьками не так часто, як би хотілося. Але чудово, що завдяки сучасним технологіям постійно спілкуємося і бачимо одні одних. Багато родин стали заручниками таких обставин, але то війна, а не просто якась там неприємна ситуація. Кожен обирає, що йому дорожче, кожен обирає свій шлях.

«Діти і чоловік – мій найважливіший проєкт»
– Коли переїхали до Росії, почали з сестрою ходити у секцію з лижних перегонів. Потім нас «занесло» в біатлон – там було цікавіше. Спочатку ми жили в Кіровській області, звідки тато родом. Потім з сестрою побачили, що там на спорт виділяють копійки, і переїхали на 10-11 клас в Іжевськ, де дуже сильні лижна та біатлонна школи. Нас там помітили і запросили у команду Ханти-Мансійського автономного округу. А через два роки ми вирішили повернутися в Україну, де нас запросили в команду юніорської збірної.
Скільки ми могли реалізуватися – стільки зреалізувалися. Я завершила спортивну кар’єру не через декрет, а ще до нього і за власним бажанням, просто не було вже мотивації бігати. Все, що змогла, я від спорту взяла і спорту віддала, тож це було виважене рішення.
Жодного разу я також не пошкодувала, що повернулася з Росії. Я не бачила зворотного шляху. Ніколи не оглядаюся назад, тільки вперед, тільки щось нове! Нехай у спорті не вдалося все, як хотіла, проте є ще багато чого, чим можна займатися. Скажімо, нині шию дитячі подушечки, сувеніри в українському стилі, у вишиванках. У Facebook у мене є група, де я виставляю свої роботи. Людям подобається, відгуки позитивні. І я рада, що таким чином можу урізноманітнити своє життя.
Мене часто запитують: ти повертаєшся у спорт? Я не розумію такого запитання. Ти або займаєшся дітьми, або займаєшся спортом. Діти маленькі – один раз у житті, і цей момент не треба прогавити. Мої діти і чоловік – то мій найважливіший проєкт.
«А ось Аїд – худенький і скромний…»
– Ми познайомилися з Дмитром у п’ятницю 13-го… А це для нас обох завжди був щасливий день. Звичайно, тоді ми й не здогадувалися, що у майбутньому одружимося. Ми з сестрою тільки потрапили до юніорської команди і знайомилися з усіма. Хлопці розважалися і жартували. Розповідали, хто з них який грецький бог. Той Зевс, той Арес… І тут кажуть: а ото наш Аїд, бог підземного царства. І ось заходить Аїд – худенький, щупленький, скромний і сором’язливий (сміється – авт.). Так уперше дізналася, що це Дмитро. Пригадую, він прийшов, щось почав говорити, а я не все могла розібрати, бо тоді не дуже добре розуміла українську мову. Чому не розуміла? У нашій сім’ї батьки завжди говорили російською, потім ми тривалий час жили в Росії. Вивчила українську швидко. Спочатку починала читати Дмитрові вголос, потім пройшла онлайн-курси. Тепер вчу розмовляти дітей гарно. Дуже не люблю, коли розмовляють суржиком! Вважаю, що перший прояв патріотизму – розмовляти виключно своєю мовою. Та повернуся до знайомства з Дмитром. Якийсь час ми не дуже звертали увагу одне на одного, але потім зав’язалося спілкування через соцмережі. Ми раптом відчули, що між нами спалахнула іскра, згодом почали й зустрічатися. Відтоді й не розлучалися.
Весілля відгуляли 26 квітня 2015 року, це видався дуже теплий сонячний день. А ще тиждень до того було дуже холодно. Пригадую, мені навіть хотіли купувати якусь накидку, бо в мене була сукня з короткими рукавами. Але обійшлося без накидки.
«Одній з дітьми не важко, якщо є дисципліна»
– За що найбільше люблю свого чоловіка? Для мене найцінніша його риса – природність. Він завжди такий, який він є. Ніколи не прикидається іншим, щоб комусь сподобатися. І ніколи не слухає інших, поки сам не переконається. Всяке у нас було. Навіть хотіли нас розлучити. Йому наговорили про мене багато всякого бруду, як і мені про нього. Так, у спортивних колах вирують не менші пристрасті, ніж у шоу-бізнесі! Але поки Дмитро сам не переконається, ніколи поза очі не робить висновки. Він дуже порядна людина. А ще він – вірний друг.
Коли Дмитро приїжджає на кілька днів, ми всюди з ним, хочемо насолодитися сповна кожною хвилиною. Нині він на зборах і у найкращому випадку приїде перед Новим роком. Оскільки Різдвяної гонки не буде, то, ймовірно, дадуть можливість побути вдома на католицьке Різдво. Переважно у них всі збори за кордоном. У зв’язку з карантином цього року були збори у Сянках на Львівщині, тож ми провели пів року разом з ним. А зазвичай такі моменти дуже рідкісні.
Як я справляюся з дітками одна? Насправді це не важко, якщо є дисципліна. Дмитровій мамі я не дуже хочу надокучати, лише у крайніх випадках звертаюся за допомогою. Вона виховала трьох дітей, молодшій доньці – 21 рік, фактично ще нещодавно теж була дитиною і потребувала піклування. Тож вважаю, що нехай мама тепер і для себе поживе.
Цього року Дмитро отримав сертифікат на давно обіцяну квартиру від Тернопільської міської ради. Чи задоволена я нею? Головне, що оцінили і таки дали, адже три роки вже минуло від його чемпіонства. Це справді буде заохочувати інших спортсменів. Наразі ж ми живемо у квартирі, яку нам допомогли купити чоловікові батьки. У ній кухня-студія і спальня. Місця вистачає, але діти підростають, тож хочеться, щоб вони мали свій особистий простір.
«Донька буде спортсменкою, якщо захоче сама»
– Люди тижнями вибирають ім’я дитині, сваряться через це. В нас такого не було. Для Іринки ім’я вибрали відразу. Під час другої вагітності сказала Дмитрові: «Буде син – ти називатимеш». Цікаво, що донька серед усіх діток в садочку єдина Іринка. Нині дітям обирають такі дивні імена! А мені понад усе подобаються наші традиційні. Як і Дмитрові. Взагалі у нас з чоловіком смаки майже не різняться практично в усьому. Іринка поки що в садочок не ходить, займаємося з нею вдома. Ходить тільки в недільну школу і на гімнастику. Чи хотіла б, щоб донечка стала спортсменкою? Заохочувати до спорту треба обов’язково всіх дітей. Спортом вона буде однозначно займатися. Питання – чи професійним. Це вже як вона сама вирішить. Професійний спорт, особливо такий, як біатлон, це дуже непросто: ти окремо від сім’ї, постійні переїзди-перельоти. Це колосальні навантаження! Але якщо вона захоче, звісно, ми не будемо перечити. У нас бабуся з дідусем по Дмитровій лінії також спортсмени, тож гени можуть переважити. Нині Іринка вже добре катається на лижах, на гірських лижах. Розвиваємо доньку і в інших напрямках. Зокрема, завжди читаємо перед сном, для того, щоб вона потім сама хотіла читати. Книжка не лише розвиває, а це ще й чудовий антидепресант. Я книжки просто обожнюю! Завжди стараюся придбати цікаві новинки і заохочую до читання дітей.
«Коронавірус дозволяє більше цінувати життя і близьких»
– Коли коронавірусна епідемія в Україні ще не почалася, ми з Володею, якому було лише два місяці, потрапили до лікарні. І це справді було страшно, бо маленька дитина не могла відкашляти. Дивно, що дитина на грудному годуванні так захворіла. Хтозна, може, у нас тоді вже був коронавірус, тестів ще не робили. Дуже хвилювалися! Коли все минулося, поїхали з Дмитром і дітьми спочатку на чотири тижні у Буковель, а потім у Сянки, де могли спокійно гуляти і постійно були на відкритому повітрі. Тож ми не відчули карантину, як більшість. Але спочатку справді було страшно, бо люди дуже панікували. До вірусу реального додався страшний інформаційний вірус.
Як оберігаємося? Стараємося менше контактувати з іншими. Нині у мене дуже багато хворих серед знайомих. Навіть моя мама захворіла. На щастя, у неї хвороба проходить легко. Звичайно, хвилюєшся: а як буде, якщо тебе зачепить, а, не дай Боже, дітей? Хоча усвідомлюєш, що так можна боятися чого завгодно – що в люк провалишся чи на голову щось упаде. Вже від самих думок можна захворіти! Просто не треба панікувати. Такі ситуації дозволяють більше цінувати життя і близьких людей. Адже люди, як правило, шукають недосяжних горизонтів, а не помічають того, що є довкола. Ловлю себе на думці, що хотілося б повторити момент у Буковелі, коли ми поставили звичне шалене життя на паузу і проводили час у спокої усією сім’єю. Хіба може бути більше щастя?..