Уже чотири місяці багатодітна сім’я Данилюків мешкає у власному затишному будинку в селі Жовнівка Бережанського району. Офіційне відкриття дитячого будинку сімейного типу відбулося торік у жовтні. Подружжя Світлана та Олег нині виховують десятьох дітей: п’ятьох біологічних і п’ятьох прийомних. Наприкінці січня цього року в них народилася донечка Мартуся! Маленьку крихітку радісно зустрічали вдома старші братики і сестрички. Найстаршому синові Олегові — 17, ще одному Олегові — 16, Юрію — 14, Сашкові — 12, Оксані — 14, Віті — 10, Олі — 12, Христинці — 7, Іванкові — 3. Подружжя вважає своїми ще трьох дітей — 28-річну Лесю, 25-річну Яну і 19-річного Миколу, які за документами не були прийомними, але тривалий час мешкали у них. Нині найстарші пішли в самостійне життя, подарували Данилюкам п’ятьох онуків. Загалом на Тернопільщині є 12 будинків сімейного типу, на Бережанщині наразі єдиний — у Жовнівці.

«Помирала бабуся і благала заопікуватись онуком…»

— Старші були і залишаються нашими. Дівчатка народили першими, а хлопці — за ними, — усміхається мати сімейства. — Почуваємось чудово!

Пані Світлані 47 років, її чоловікові — 50. Незважаючи на вік і застереження лікарів, вони захотіли народити дитя! Подружжя належить до спільноти Євангельської церкви «Любов і зцілення».
15 років тому вони переїхали з Тернополя до Бережан, усі ці роки наймали житло, а торік отримали надзвичайний подарунок від держави — власний будинок. Найбільше радіє новому житлу дітвора. Данилюки розселили їх по двоє у кімнаті, є ще спільна зала, кухня та санвузол. Біля будинку господар уже встиг облаштувати майстерню, підготував до весняної посадки город.

— Приємно, що в Україні дбають про дітей, які залишилися без опіки рідних батьків, — каже пан Олег. — Наші діти переступили поріг нової оселі і сказали, що хочуть тут жити! Ми не розмежовуємо дітей на своїх і прийомних, усі вони — наші! Я просив у Бога, щоб «перемішав» їх, щоб неможливо було їх розділяти. Першого хлопчика ми взяли на виховання десять років тому. Помирала його бабуся і благала нас заопікуватись онуком. Ми виконали її прохання. До Бережан ми зі Світланою приїхали як місіонери, у нас були інші плани на життя, але все змінили діти. Спершу створили прийомну сім’ю. На той час у нас було четверо хлопців, ми хотіли дівчинку, тож знайшли нашу маленьку красуню у дитячому будинку «Малятко». Моя дружина працює соціальним працівником у благодійному фонді «Світ дітей», коли бачить якесь бідолашне маля — забирає до нас. Батьки наших прийомних діток живі, але позбавлені батьківства. Одна мати алкозалежна, інша — наркозалежна, у третьої — проблеми з психічним здоров’ям… Намагаємось обігріти дітей любов’ю, щоб вони відчували себе потрібними.

«Не жив, а існував, але Христос перемінив мене…»

Подружжя Данилюків нині цілковито присвячує себе дітям. Пан Олег — вихователь будинку сімейного типу, у вільний час підзаробляє для родини — виготовляє з синами меблі. Домашній затишок створює дружина з доньками. «Це складне запитання для мене…» — усміхається пан Олег і передає слово дружині, коли запитуємо про вік дітей. Про все інше розповідає надзвичайно осмислено, бо знає про виховання не з теорії, а з практики.

— Роками ми наймали квартиру в Бережанах, дітей ставало більше, тому довелося найняти будинок, та місця було зовсім мало, а ми хотіли взяти ще діток, — згадує недавні клопоти пан Олег. — Тепер у кожної дитини свій простір. Уже в оселю в Жовнівку ми прийняли 3-річного хлопчика Іванка. А цьогоріч Мартуся доповнила наше сімейство. Якби ми зупинилися на одній прийомній дитині, міркували, що увесь світ все одно не врятуємо, то хтозна, чи нам би вдалося досягти хоч якогось успіху в вихованні. А так ми дали шанс другій дитині, третій, четвертій… Прийомні діти прийшли в наше життя, як грім серед ясного неба, але Бог дав любов до них. Перший прийомний син капостив, ми через день ходили у службу в справах дітей, були конфлікти, але за рік-другий він змінився. Секрет успіху — в терпінні. Працюючи в благодійному фонді, моя дружина часто спілкується з дітками з Бережанської школи-інтернату. «Тьотя Свєта, візьміть мене на канікули!» — буває, просить дитина. А після канікул уже не хоче повертатися. «То йдемо писати заяву», — кажу. Кожне рішення приймаємо з дружиною спільно.

Свого часу Світлана повернула мене до життя. Я був алкозалежним, не жив, а існував… Змарнував 12 років своєї молодості, втратив сім’ю… Але Господь звільнив мене. Досі пам’ятаю людей, які подарували мені шкарпетки, кросівки, куртку, найняли для мене квартиру. Я наробив багато помилок, але віддав своє життя в руки Христа і зміг змінитися, стати потрібним іншим.

«Не втікають з дому, не гримають дверима…»

Нелегко забезпечити велику родину, проте подружжя Данилюків старається, щоб діти мали все необхідне. Аби забезпечити себе овочами і фруктами, обробляють 25 соток городу, доглядають за двома садами. Іноді їм допомагають благодійники. У помешканні родина має три пральні машинки, три морозильні камери, три холодильники.

— Нема так, щоб я хвилювався, що не будемо мати завтра що їсти, — каже пан Олег. — Менших можна одягнути з «гуманітарки», а старшим купуємо щось краще. Ніхто з дітей не нарікає, розуміють, що ми стараємось для них. Якщо дружина втомлена, то я беруся за роботу. Якщо їдемо у справах з дружиною, телефоную комусь зі старших: «Друже, приготуй їсти!» Той зварить суп чи борщ, інший приготує салат, відварить макарони.

У нас так прийнято, що одні про одних турбуються. На свята разом готуємо. Кожен прибирає у своїй кімнаті. Нема такого варіанту, як ледарювати. Усе іде по «колії». Вірю, якщо діти підуть у самостійне життя, то не заблукають. Докладаємо усіх зусиль, щоб діти вчилися давати собі раду. Зі старшими синами виготовляємо меблі — у нас своя бригада! Вони вже можуть розрізнити шуруп від конфірмата, знають, які матеріали потрібні для виготовлення шафи-купе чи кухні. Коли ми завершували ремонт у будинку, в нас були чималі витрати, тому я казав старшим синам, що не можу їм дати багато кишенькових, тож вони пішли працювати підсобниками на будівництво. Кожен собі заробив: один  — на ноутбук, ще один — на скутер. Добре, що вони цілеспрямовано вкладають свої сили і кошти.

Ми не нав’язуємо дітям своєї думки, для нас важлива їхня позиція. Основне правило у нас вдома: поважати один одного. Коли виникають якісь конфлікти, читаємо Біблію, обговорюємо різні випадки — кожен бере щось для себе. Діти підтримують християнське виховання. Звісно, що у нас бували різні важкі періоди, але ніхто не втікає з дому, не гримає дверима. Діти горнуться до нас, тож розумію, що ми правильно живемо. Щастя, що наші кровні діти прийняли інших дітей, бо якби була «лінія фронту», ми б з дружиною нічого не вдіяли. Буває, що діти помиляються, завдають чимало клопотів, але що б не сталося, завжди кажемо їм з дружиною, що любимо їх. Я навіть півдня не можу витримати без дітей. Дякую Богові, що вони в нас є!