Хутір Липина — мальовничий куточок серед лісів на Зборівщині, оповитий багатою історією боротьби українського народу за свою незалежність. Із тамтешнього джерела бере початок притока Золотої Липи, там красуються п’ять лип і три дуби, яким вже понад три століття. До озера вдосвіта приходить пити воду олень. А як там дивовижно щебечуть птахи!
Десять років тому господарі хутора Марія та Ігор Лещуки взялися окультурювати територію і розвивати зелений туризм. Атмосфера в екосадибі припала до душі багатьом, туди приїжджали навіть з-за кордону. Проте повномасштабне вторгнення росії все змінило — привело вимушених переселенців. Тривалий час там жили 70 осіб, які утікали від обстрілів. А загалом через хутір перейшло майже 500 переселенців — хтось зупинявся на ніч, хтось на тиждень. Господарі приймали всіх гостинно і безкоштовно.

Із Липини — до Сибіру: сумна сторінка з минулого

Липина знаходиться за три кілометри від села Розгадів. Поміж деревами та дерев’яними хатинами на хуторі стоїть хрест із синьо-жовтим і червоно-чорним стягами. У 1944-ому фашисти розстріляли там п’ятеро повстанців. Господарі хутора бережуть пам’ять і охоче розповідають про минуле.

— Хутір Липина, бо тут росте багато лип. З-під однієї витікає потічок, який називають Скаженим — у ньому дуже холодна вода, а ще після зливи він буває бурхливим. Потічок є притокою Золотої Липи, — розповідає Марія Лещук. — До колективізації на хуторі мешкало п’ять господарів. Серед них — мій прадід Василь Далик. Побудувався тут у 1936-ому році й осів із родиною, бо поруч мав поле, тримав пасіку. Неподалік джерела була хатина лісника. Проте з приходом радянської влади все тут знищили. Мешканці хутора повибиралися. Через проукраїнські погляди та зв’язок із ОУН-УПА совіти засудили прадідуся на десять років і відправили з родиною до Сибіру. Вивезли прабабусю, дідуся, бабусю і мою маму, якій тоді було три роки. Відбували каторгу поблизу міста Тобольськ. Звідти мого дідуся взяли до радянської армії. Чотири роки воював у складі білоруського підрозділу і дійшов до Берліна. На честь перемоги Сталін дозволив повернутись в Україну в 1947-ому році. Хоча наша родина була засуджена без права повернення на рідну землю. Прадідусь, на жаль, помер і похований у Сибіру.

Коли наша родина була в засланні, то хатина на хуторі стала прихистком для повстанців. У лісах довкола проходив фронт. Тут були і німці, і радянська армія, і повстанці. Якось у хаті ховалися п’ятеро упівців — четверо хлопців і дівчина з Рівненщини. Раптом їх оточили фашисти. Повстанці намагалися втекти через вікно, проте їх розстріляли. Коли фронт відійшов, тіла поховали на березі, поставили хрест. А після проголошення Незалежності України останки перепоховали на цвинтарі. Тисячі людей тоді приїхали на хутір, щоб віддати честь Героям. Упродовж двох днів відбувалися урочисті заходи.

У джерелі на хуторі — ідеальна вода

Після заслання предки пані Марії повернулися на хутір, а згодом побудувались у селі. Якийсь час їхня хатина серед лісу була зачинена, але десять років тому в цей райський куточок вдихнули нове життя.
— Ми з чоловіком вирішили розбудувати хутір. Дідусь за заповітом залишив мені тут спадщину. На початку 90-их на хуторі була стара хата, яка пережила події Другої світової війни, довкола все заросло терням, — згадує пані Марія. — До нас часто приїжджали родичі та друзі чоловіка з Львівщини, щоб відпочити серед мальовничої природи. В нашому помешканні всі не поміщалися, тож ночували в наметах. Але іноді злива затоплювала, іноді їжачок залазив (усміхається, — авт.), тому ми взялися за будівництво. Звели одну хатину, потім — другу, третю… На хуторі особлива атмосфера. Тут минуло моє дитинство, звідси я ходила пішки до школи в Розгадів. Вкладаємо душу в цей хутір, для нас важливо, щоб тут було життя.

— Рідні моєї дружини набідувалися в Сибіру через радянську владу, — каже пан Ігор. — Їх вирвали з цього хутора, але, на щастя, повернулися. Моя теща досі має освячену воду, яку брала з собою в заслання і привезла назад. На хуторі переховувалися повстанці, мали тут підземний перехід. У лісі — криївка на криївці, хрести… Скільки всього бачили столітні липи й дуби…
Липина сповнена дивовижною силою — лечу сюди на крилах. А яка тут вода! Колись в рамках іноземного проєкту приїжджали спеціалісти досліджувати притоки Дністра, вивчали й Золоту Липу. Зробили у нас аналіз води — ідеальна. Захотів я зарибнити ставок на хуторі — поїхав до Любліна по форель. Везли в спеціальному контейнері. «Яке у вас озеро? Маєте аератор?» — запитує власник господарства, де ми купили форель. «Баюра, джерело витікає…» — пояснюю. Той чоловік аж за голову зловився. Під’їхали до ставка. Він кинув прилад у воду. Почав здивовано перевіряти в різних місцях. «Ми в себе з аератором не можемо нагнати 6,5 одиниці кисню, а у вас природній показник 8,5!» — захоплено сказав.

У 90-их роках знайомий хотів купити наше обійстя на хуторі, приніс завдаток, але мій син розплакався, тож я передумав продавати. Цей хутір — щось більше, ніж просто садиби і відпочинок. Зацвітуть липи, бджоли гудуть — радіє душа! Помалу будував я будинок за будинком, альтанку, чан, лазню… Колись ще мав триповерховий корабель, але відвідувачі залишили увімкнений електроприлад — згорів. Величезні збитки. Майстер, який вирізьбив той витвір, плакав. Постояв я зажурений на згарищі, вийшов на берег, посидів під липою і вирішив наступного дня закласти фундамент під новий будинок. Були на хуторі й радісні миті — справляли тут кілька весіль.

Прихисток для пів тисячі переселенців

Війна змінила звичну атмосферу на хуторі Липина. Торік замість туристів там поселилися… переселенці із зони бойових дій. Утікали від обстрілів, окупації, приїжджали зболені. Більшість за рік виїхали, нині живе три сім’ї.
— Через наш хутір перейшло майже 500 переселенців, тривалий час мешкали у нас 70 осіб, — розповідає пан Ігор. — Приїжджали люди з різних областей. Працівники двох компаній зі Сходу України облаштували собі в Липині офіси, підключили супутниковий інтернет — проводили відеоконференції. Ми приймали всіх, хто просився. Не вистачало місця, то приносили від знайомих матраци. Односельчани допомагали продуктами. Переселенці приїхали не з добра, тому ми радо подали руку підтримки. Жили всі, як одна сім’я! Разом поралися на хуторі. На Великдень посідали на причіп 30 переселенців із кошиками і поїхали до села на богослужіння. Усі старалися ходити до церкви. «Кого не буде в храмі в неділю, то в понеділок прошу виселятись», — жартував я. У нас свої правила на хуторі!
Буває, що приїжджають в Липину військові, коли мають відпустку. Наговоримось! Вже знаю, яка гармата краща, які калібри снарядів (сміється, — авт.). Такий важкий час в Україні — маємо підтримувати одні одних.

На хуторі Липина гамірно — бігають дітлахи з Донеччини. Їхні матусі готують обід. Дві родини мешкають тут вже більше року. Аліна Костенко приїхала з чоловіком і доньками Марією і Таїсією із Дружківки, а Любов Ільїна з чоловіком і сином Михайликом — із Краматорська.

— Почалося вторгнення росії, страшно було за дітей, — тривожно згадує Аліна. — Наші родичі на Харківщині опинилися в окупації. Зібрали ми валізу, але не знали, куди їхати. Через знайомих потрапили в такий затишний куточок на Тернопільщині. У Липині почуваємось, як вдома! Дядько Ігор прихистив нас, як рідних. Безкоштовно надав нам житло, приносить молоко, овочі. Тільки за електроенергію трішки платимо. Чим можемо, допомагаємо на господарці. Торік нам вділили частинку городу — виростили овочі.
Доньки відвідують школу в селі. Я наразі ще працюю онлайн. Чоловік повертався у Дружківку, а ми з дівчатками вже більше року не були вдома. Там залишаються наші батьки. Хвилюємося за них, бо щоразу щось прилітає, постійні вибухи. Як все буде далі? Невідомо. Думали, побудемо від весни до літа і повернемося, потім від літа — до осені, від осені — до зими… Досі живемо з надією… Якщо війна триватиме довго, то доведеться десь осідати і починати життя заново… Важкі випробування… Коли жили на Сході, то мріяли поїхати на Захід України, побачити гори, ліси, тепер хочемо назад.

— 3 квітня 2022-го року ми покинули рідне місто, — ділиться пережитим Любов. — На хуторі Липина мешкали наші друзі з Чернігова, покликали сюди. Торік тут було багато людей з-під Київщини, з Сумщини, з Херсонщини та інших областей. Думали, що побудемо тут два тижні й закінчиться війна, а живемо вже більше року. Я працювала в компанії «Енергомашспецсталь», нині без роботи. Раніше ми ніколи не були на Тернопільщині. Тут тривог не чути, пташки співають! У такому райському куточку на Зборівщині відпочинемо на багато років наперед (усміхається, — авт.), але шкода, що за таких обставин, і з такими важкими думками про війну. Хочемо чимскорішої перемоги України і повернення додому.