“Оце відвоююся, — казав побратимам, — і приїду назавжди сюди, до Тернополя, буду дітей історії вчити…” Але історія запікається кров’ю. Кров’ю Героїв. Таких, як він. Таким би народжувати дітей, зводити будинки, садити свій сад. Замість цього вони гинуть, аби ми могли жити в безпеці.

Мирослав Мисла загинув 2 жовтня поблизу Кримського, що на Луганщині, від осколкового поранення в спину внаслідок масованого мінометного обстрілу позицій українських військових. Перемир’я, кажете?.. Не чули.

У вівторок, 4 жовтня, його провели в останню путь. Боляче? Важко? Немає слів, щоб описати усі почуття… Ріки сліз, що застилають очі, безмовний плач чоловіків, схлипування жінок і крик мами Мирославчика, яка ховає єдиного сина…

Мирослава Мислу поховали у селі Волохів Яр на Харківщині, де мешкає його мама Наталя Іванівна. Але останнім часом рідним містом для нього був також і Тернопіль.  Тут він жив перед тим, як вчергове вибратися на фронт (бо ж воював уже близько року), аби його вдома хтось чекав, завів собаку Руну… Сюди планував повернутися після війни, аби працювати за фахом — навчати дітей історії.  Але, як він часто любив казати, історики повинні не лише писати, а й творити історію. Як активний член “свободівської” молодіжки ГО “Сокіл” неодноразово вишколював патріотичну молодь у Тернополі та Збаражі. Провести Героя  в останню путь з Тернополя поїхав цілий автобус із його друзями… Вони й досі не можуть говорити про нього в минулому часі…

«Його війна виходила за межі окопу»

В яку кількість слів можна вмістити неохопне людське життя?  Мирослав народився 4 липня 1992 року на Закарпатті. 2013 року закінчив історичний факультет Харківського національного університету ім. Каразіна. Член ВО “Свобода” з 2011 року. Активний учасник Революції Гідності, під час якої був спеціальним кореспондентом радіо “Голос Свободи”. Від перших днів російсько-української війни пішов на фронт добровольцем, долучившись  до лав Окремої добровольчої чоти “Карпатська Січ”. У травні 2015 року  став військовослужбовцем ЗСУ в Окремій зведеній штурмовій роті “Карпатська Січ” в складі 93-ї ОМБр. Проходив бої в районі Донецького аеропорту. Восени 2015-го був призначений командиром відділення, згодом отримав звання молодшого лейтенанта. Один зі зразкових бійців, бойовий командир. Його підрозділ – завжди один із кращих… Війна вчергове забрала найкращого…

“Життєрадісний, цілеспрямований, такий позитивний і усміхнений, найкращий — у його смерть не віриться взагалі, — каже “свободівка” Марія Чашка. — Ідеолог нашої організації, він запалював наші серця до боротьби. Він горів Ідеєю. Це він свого часу організовував тисячні патріотичні марші в досить-таки “ватному” на той час Харкові… Він був би достойним вчителем історії, яких так мало в Україні…

Пам’ятаю, як його, перший набір “Січі”, не хотіли пускати у зону бойових дій, бо ж — єдиний син у матері. Та хіба можна відвернути від війни юнака, що досі весь час себе до неї готував – дух, тіло, гарт, вибір оточення…  Він принципово не палив і не вживав алкоголю. Щирий патріот своєї країни. Вірний син свого народу. Він не був політкоректним, він був прямолінійним і чесним у своїх словах і діях. Воїн. Він гідний пам’яті…”

“Не можу до кінця звести в голові образ Мисли, — пише у соцмережах  його знайома  Настя Сніжна, — бо думаю, що ми зустрінемося — як завжди, він поведе на чай із тістечками. Так, як було навесні. Він, радісний, що вирвався у цивілізацію, – може пройтися книгарнями і купити смачної літератури. Зводити дівчат в кафе і цей нетривалий час робити вигляд, що війна десь за бортом. Але того разу “грати” не вийшло. Миро був тривожним і колючим. Не тим з біса приємним товариським хлопчиком, яким його вперше зустріла. Його дико “харила” вся ця безтурботність міста, відсутність будь-якого натяку на те, що люди пам’ятають про війну. Відсутність видимого тилу. Ніби “та”, воєнна частина, України відділена він цивільної найглибшою прірвою – на категоричну вимогу останньої.

Склалося враження, що Миро втомився від війни й водночас не міг її залишити. Хотів займатися історією, повернутися до роботи на “Голосі Свободи”. Та про все це говорив як про життя в іншій галактиці. Реальний Мисла хотів бути командиром сокільського відділення і “двіжувати” зі своїми на “передку”… Вояк у ньому подолав ідеолога/письменника/історика/політика/журналіста”.

Його війна виходила далеко за межі його окопу,  розповідають друзі Мирослава.  Він читав студентам лекції, піклувався про музеї, писав щоденник війни… “Мирослав настільки був незвичайним, що я ще восени 2012-го вирішила залишити собі на згадку його есе про націоналізм”, — пригадує його викладач політології Галина Куц. — Вічна тобі пам’ять, ясноокий хлопчику! Нехай Господь упокоїть твою юну та світлу душу…”

Замість P.S.

Залишити після себе дітей і одружитися Мирослав так і не встиг. Немає нічого сумнішого, коли спадає пил і змовкають сурми, і за рік біля хреста лише кілька людей. Кажуть, що війна починається тоді, коли ми перестаємо запам’ятовувати імена загиблих.  Ми повинні їх знати. Дякувати їм, плакати за ними і молити Бога, щоб ніхто з них більше не гинув на цій війні. Не можна дозволити смерті ставати буденністю, а собі дозволити примирятись із втратами.  Воюємо ж не за територію, а за людські душі. І ціну платимо величезну — життя Героїв. І їх — на відміну від меж Батьківщини – уже не повернути. Тому ми маємо їх хоча би запам’ятати. Навіки.

Поет і публіцист, учасник визвольних змагань  Дмитро Савченко присвятив Мирославу Мислі цього вірша:

Бо груду каміння накидано в груди
і хлібом мовчання заліплено вікна
на мапах у гуглі є місце спокути
де шум від живих упокорено стихне.

 Ні трохи, ні поряд, ні вкотре, ні знову,
усе розпочнеться лише після плоті
Бо ями землі позіхають спросоння,
де тіло та грунт опиняються в згоді.

 Абзацами встелишся в локули неба,
заради широт ти в глибини пішов.
І подих пролився єдиним куплетом…

…в транскрипціях вічності камінь є шовк.