Пройшовши Майдан з першого дня і до жорстокого побиття у Маріїнському парку, він ці три роки, хоча й на милицях, продовжував боротися за Україну. Але підірване здоров’я далося взнаки — підкосила важка недуга. Хотів жити, та навіть єдиним словом не шкодував за пройденим. Це був свідомо обраний ним шлях — шлях правдивого патріота.

Юрій Галенда був депутатом Збаразької районної ради кількох скликань. Брав активну участь у Помаранчевій революції, у 2011-ому році вісім днів голодував на майдані у Збаражі на знак протесту проти прийнятого тоді закону про мови. Лише різке погіршення стану здоров’я та наполягання лікарів змусили його вийти з голодування. Коли розпочалася Революція Гідності, Юрій перебував у лікарні, та після побиття студентів прямо з лікарняного ліжка подався до Києва. На Майдані згуртував довкола себе земляків, жили в наметі навпроти КМДА. Як старший намету він турбувався про хлопців, організовував чергування, придбав для них за власні кошти 17 бронежилетів. Найстрашнішим днем для Юрія стало 18 лютого 2014-го, коли у бійні біля Маріїнського парку він ледь не попрощався з життям. Рятували його медики київської лікарні №17, згодом перевезли у клініку в Рівне, та найбільшу допомогу йому надали у військовому госпіталі у Вроцлаві, що в Польщі. Після Майдану поривався воювати в зону АТО, проте здоров’я не дозволяло.

— Юрій Галенда був нашим батьком на Майдані: не думав про себе, а завжди дбав про інших. Рвався на барикади, тримав дисципліну у наметі, його усі поважали, — згадує побратим Сергій Цимбалюк. — Завжди вірив у перемогу, навіть коли була вкрай напружена ситуація, казав: «Хлопці, чому хвилюєтесь? Стояли і вистоїмо!» 18 лютого Юрій пішов до Маріїнського парку, де відбулося протистояння з беркутівцями. Рятуючи від дубинок побратима, сам потрапив під роздачу. Троє беркутівців підвісили його ногами до бордюра, скакали зверху, копали по голові, немилосердно били… Добре, що Юрій був у бронежилеті, а то хтозна чим би все закінчилося. Йому зламали кілька ребер, на одній нозі було чотири переломи, тріщина в черепі, переломи рук, кульове поранення живота… У тій веремії його добивали. Потім ми довго шукали Юрія серед поранених, натрапив на нього в одній із лікарень Києва тодішній нардеп Василь Деревляний. Обличчя Галенди було суцільним місивом, впізнали його лише за голосом… Потім були три місяці лікування у Польщі, але побиття підірвало здоров’я і він до останнього часу ходив на милицях. Коли Юрій перебував у клініці Вроцлава, хлопці з нашого намету пішли воювати на Схід. Він просто не міг сидіти у лікарні і думати, як ми тут, тому, недолікувавшись, повернувся додому. За гроші, які йому збирали на операцію, купив для нас розгрузки для боєприпасів. Плів маскувальні сітки, власноруч виготовляв і передавав нам персні з тризубами, хрестики, брелоки — був майстром на усі руки. З милицями приїжджав на Схід. Два роки тому в нього виявили гепатит С. На лікування були потрібні чималі кошти, тому наші хлопці збирали між собою, шукали ліки за кордоном. Інфекцію поборов, а от печінка не витримала… Наші побратими старалися щоразу провідувати його в лікарні. Тиждень тому одружувався син Юрія, тож він просив нас прийти на весілля, хоча сам потрапив до реанімації. Наші юристи домоглися присвоєння Юрію звання учасника війни, після лікарні ми планувати вручити йому почесну нагороду Майдану… «Прорвемось!» — казав Юрій перед смертю.

— З Юрієм я познайомився на Майдані. Захоплювався його простотою і життєвою мудрістю. Він ніколи не ховав очі, був відвертим і щирим, — розповів інший побратим Ярослав Глиняний. — Свідомий українець, свідомий батько, свідомий друг. Відчайдух, непосидючий, був поштовхом для вояків.

Не говорив пафосних речей, а навчав молодших власним прикладом: ставав і рубав дрова, ішов по воду, будував барикади. Якщо щось йому не подобалося, казав: «Бачиш, тут є образи, тут є Шевченко, тому тут не годиться так чинити». Нині наші хлопці порозбігалися по батальйонах. Юрій телефонував до кожного, цікавився ситуацією на Донбасі. Якби він був здоровий, то не тримався б полів-маєтків, а захищав би Україну. У 2014-ому самотужки встановив у своєму селі пам’ятник Героям Небесній Сотні, навколішки виклав бруківку довкола. На Майдані ми називали Юрія отаманом, він був авторитетом для нас і ним залишиться у наших серцях…

— Після Революції Гідності Юрій Галенда долучився до створення місцевої ГО «Наша громадська справа», координував збір волонтерської допомоги нашим бійцям на Схід, — зазначила голова громадської організації Галина Фоміна. — Знаходив добре слово для кожної людини, вмів згладити гострі кути у товаристві, мав дар об’єднувати, вмів прощати. Що би не трапилося, завжди був сповнений бойовим духом, багато хто зневірився останнім часом, а він тримався. Коли щось не ладилося, хлопці ішли до нього за порадою. Юрій був наріжним каменем спільноти патріотів Збаражчини.

Учора, 22 листопада, Юрія Галенду поховали у Зарудді. В останню путь його провело усе село і вірні побратими, які запевнили, що втілять у життя його мрію про перемогу.