(продовження, початок тут: http://nova.te.ua/statti/najkrashhyj-chas-dlya-prymyrennya-mynuv-shho-dali/)
Найкращий час для примирення минув. Після Революції Гідності здавалося, що поляки й українці мають шанс швидко розібратися зі складними сторінками спільного минулого. Проте хвилі ентузіазму та взаємодії довіри швидко відхлинули від берега порозуміння.
Через три роки після Майдану багато хто оцінює польсько-українські стосунки як найгірші за всі роки після проголошення Незалежності. Польсько-український конфлікт пам’яті є унікальним: з роками він не загасає, а тільки розгоряється.
Що можна зробити, щоб минуле не заважало, а допомагало будувати полякам і українцям майбутнє?
Дуже погана резолюція
У цьому ж контексті прозвучала й резолюція Сейму від 22 липня, яка оголосила польських жертв польсько-українського конфлікту жертвами геноциду.
2014 року Росія своєю агресією проти України порушила не тільки Будапештський меморандум, але й Заключний Гельсінський акт 1975 року. І питання не в тому, що Європа не зрозуміла, що цей фундаментальний безпековий документ вже не дієвий, а в тому, що Сеймова резолюція від 22 липня 2016 року на тлі цих подій також прозвучала як спроба односторонньої ревізії усталених домовленостей щодо оцінок складних сторінок спільного минулого. З української перспективи це мало вигляд спроби «під шумок» російської агресії скористатися тимчасовою слабкістю союзника, щоб вирішити свої внутрішньополітичні завдання.
2003 року Верховна Рада України та Сейм Республіки Польщі спільно й синхронно провели голосування щодо іншої ухвали, у якій уже було надано оцінки цим подіям. Чи це означає, що цей документ (заява парламентів України та Республіки Польщі з нагоди 60-ої річниці Волинської трагедії від 10 липня 2003 року, — ред.) утратив чинність? Якщо так — то чого варті інші домовленості з Польщею? Чи не станеться так, що в момент, який видається слушним, будуть порушені інші зобов’язання й угоди? Такі питання ставили українці в публікаціях і дискусіях у соціальних мережах улітку 2016 року.
Сеймова резолюція від 22 липня 2016 року має ще кілька вад.
По-перше. Політики не мають голосуванням установлювати наукові факти. Заявлена в резолюції Сейму кількість жертв конфлікту — «понад 100 тисяч». У супровідній записці до неї йдеться про 140 тисяч польських жертв. Під час дискусії в Сеймі 6 липня 2016 року казали про 220 тисяч. Поза сесійною залою від політиків можна було почути й про 500 тисяч жертв.
Професор Гжегож Мотика, визнаний авторитет і автор книжки «Від Волинської різанини до операції «Вісла» (2011), пише: «…Унаслідок операцій УПА польські втрати сягнули, ймовірно, близько 100 тисяч осіб (причому, мабуть, усе ж менше, а не понад 100 тисяч). Усі інші гіпотези, які припускають загибель 150, або навіть 200 тисяч жертв, не знаходять підтвердження в жодних серйозних дослідженнях, а їх часте озвучення в ЗМІ можна пояснити, мабуть, тільки прагненням сенсаційності».
Встановлення історичних фактів голосуванням у парламенті, а не науковими методами не тільки підважує сенс наукових досліджень, а й запроваджує елементи цензури, торує шлях до авторитарних політичних моделей.
Такі рішення обмежують академічні свободи та сприяють самоцензурі дослідників через елементарне побоювання втратити роботу, якщо твої висновки не збігаються з визначеними владою.
По-друге. Політична інфляція кількості жертв є проявом неповаги до тих, хто насправді загинув у протистоянні.
Окрім того, якщо Сейм не згадує в резолюції кількості українських жертв цього конфлікту, він ділить громадян Другої Речі Посполитої на ліпші й гірші сорти.
З погляду міжнародного права, увесь цей конфлікт відбувався між громадянами однієї держави, яка від вересня 1939 року перебувала під іноземною окупацією. Коли польські громадяни польського етнічного походження з Армії Крайової, Батальйонів хлопських, Національних збройних сил убивали польських громадян українського походження в Сагрині, Павлокомі або Верховинах, це означає, що одні польські громадяни вбивали інших польських громадян.
У жодному з виступів у Сеймі не пролунали слова засудження дій польського підпілля, коли його діячі масово винищували польських громадян українського походження.
В остаточній редакції резолюції для пам’яті про польських громадян українського походження знайшлося лише кілька слів. І їх точно недостатньо, щоб утамувати біль утрати й відчуття гіршосортності українських нащадків — жертв цього конфлікту.
По-третє. У резолюції застосовано подвійні стандарти щодо тих, хто чинив злочини проти цивільного населення, — залежно від того, кого вбивали: українців чи поляків.
Резолюція Сейму містить визначення цих подій як геноциду поляків. Але знищені польським підпіллям Сагринь, Павлокома, Верховини, інші українські села, якщо міряти такою міркою, нічим не відрізняються від убитих українським підпіллям мешканців Порицька чи Волі Островецької.
Резолюція спричиняє те, у чому деякі польські політики весь час звинувачують українських, — героїзація вбивць цивільного населення: «Сейм висловлює найвище визнання і вдячність солдатам Армії Крайової, Самооборони Кресів і Батальйонів хлопських, які вступили в героїчну боротьбу заради захисту цивільного польського населення, а також закликає президента Польщі відзначити цих осіб державними нагородами».
А щодо відповідальних за злочини проти польських громадян польського походження резолюція містить визначення на кшталт «українські націоналісти», тобто в ній ідеться про відповідальність не конкретних злочинців, а колективну.
(Закінчення незабаром)
Олександр Зінченко
Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: Польща, Україна
