І це рішення, здається, є незворотним. Слухаючи виступаючих у неділю, 10 грудня, на Марші протесту за імпічмент президенту, що заполонив у Києві увесь майдан Незалежності, я пильно вдивлявся в очі звичайних людей і скажу відверто те, що думаю і відчуваю: з’являється якась нова точка відліку — рішучість українського народу набирає нової сили. Мені не подобаються версії розчарованих, що все було і буде намарне, що нічого кращого не відбудеться. Відповідаю таким: має відбутися — і таки відбудеться! Це — моя інтуїція.

Треба було чути слова простих людей на адресу президента і його кума (!) Генерального прокурора. Глибину народного обурення неможливо передати, оскільки довелося б використовувати вкрай ненормативну лексику і не вистачило б газети. Невдоволення народу через вражаюче зубожіння не має меж. Тому не уявляю, як після такої масової і відвертої недовіри можна спокійно виходити на відповідальну державну роботу і робити вигляд, ніби нічого не відбувається.

Не люблю дискусій про релігію чи політику, хто — правий, а хто — ні. Кожен обирає свою позицію. Але хотілося б, щоб представництво західних областей в нинішньому протесті було вагомішим. Було дуже прикро, коли при формуванні колон на Марш протесту біля славетного Шевченка слово «Тернопіль» навіть не прозвучало. Натомість колону великого протесту кількісно очолили Черкаси. Запитую себе: невже у Черкасах зле, а у Тернополі добре?! Та, врешті, все, що робиться, — на краще. Бо Україна — велика і її дух —  також великий. І цей дух є непереможним.

Вночі у невеликому автобусі по дорозі до Києва не спалося. Різні думки роїлися і витісняли одна одну. Я спіймав себе на тому, що маю один гріх. Мій голос і голоси моєї родини (а я просив про це!) на виборах президента дістались Петрові Порошенку. Тепер я вирішив забрати їх назад, взявши участь у Протесті за імпічмент. Маю на це право, бо залишився після Майдану, як і всі українці, обдуреним владою.  Адже «жити по-новому», окрім автора цього слогана та його зграї, ніхто не став. Для тих, хто втратив батька, сина чи чоловіка у безглуздій АТО, для тих, хто став інвалідом і принизливо для себе добивається соціального захисту, для тих, хто незаконно знаходиться у СІЗО і тюрмах, для тих, хто просто бореться за виживання, ЯКЕ ЖИТТЯ настало для них?! Відповідь очевидна і одна на всіх. «Жити по-новому», як і «Почую кожного» — це локшина для українців і просто цинічний політичний лозунг, хоч і звучить дуже привабливо.

Здається, такої цинічної влади ще не було. До цього вона була різною — підлою, брехливою, кримінальною, а нині стала особливо цинічною і такою, як всі попередні разом узяті. І про це знає вся країна.

Тому заболочену воду треба очищати. Звичайно, це може статися і природним способом. Потрібно тільки, щоби потічок був чистим і прозорим. Але на це піде дуже багато часу. Тому, якщо потічок перетвориться у широку стрімку ріку, — вона швидко знесе усі фекалії.

Р.S. На майдані зустрів Степана Хмару. Йому вже за 80. Знаю його особисто. Схиляю голову за те, що не перестав боротися за Українську Державу.

Василь Зарічний, м. Тернопіль (фото автора)