Для здорового тіла і нині, як можу, щодня займаюсь фізкультурою. А щоденна радість — від духовного настрою, бо ще донині гостює у моєму домі натхнення, приходять вірші, з’являються нові спогади…  Цікавить все, що відбувається довкола, як ідуть справи у рідному мені театрі, якому віддав майже три десятки літ, над чим працюють актори та режисери… Та й узагалі: жити ще так цікаво!..»      

Петрові Ластівці — 95! Не хочеться писати банальне «аж не віриться», бо блиск в його очах ще зовсім молодечий, спогади — яскраві та незамутнені, а інтерес та любов до життя — щирі й правдиві. За плечима десятки літ, віддані храму Мельпомени, сотні зіграних ролей у театрі і кіно, любов та шана вдячних глядачів… До нього завжди радо тягнуться друзі та колеги, для яких він так і залишився незамінним театральним талісманом, його поважають і не перестають щиро дивуватись незламності й життєвій витримці. Його сили духу та енергії і на 95-ому році життя вистачає на те, щоб жити, творити і  радіти кожному прожитому дню, дякуючи Богу за підтримку…

Родом із пташиного села…

Народився Петро Трохимович 5 липня 1922 року в селі Савинці Рокитнянського району Київської області. Коріння має давнє. Його рідні Савинці у просторіччі називали «пташиним селом», бо що не хата, то жили там Орли, Сови, Чорногузи, Горобці, Солов’ї і, звісно ж, Ластівки… І кожну родину природа щедро наділила талантами. Тому жнива в селі перетворювалися на такі собі вистави: жінки співали старовинних пісень, їх підтримував могутній чоловічий хор…  А сімейний «театр» у яблуневому саду —  сцени з «Наталки Полтавки», де батько співав за Петра, а мати — за Наталку… Усе це так запало в душу юному Петрові, що він почав мріяти про те, щоб стати актором. Та раптом прийшов голод… Мама, збираючи по полях мерзлу картоплю, насилу видерла трьох дочок і найменшого синочка з кістлявих пазурів смерті…  До столиці полохливий сільський парубок вирушив босоніж, сховавши у торбі книгу «Українська література» із вкладеними у неї двома карбованцями та атестатом про середню освіту.

Вступив до фабрично-заводського училища при заводі «Арсенал», по його закінченню працював слюсарем-інструментальником, виточував деталі до автомобілів.  А потім грянула війна… Його разом з іншими працівниками заводу збиралися евакуювати подалі від пекла війни, але Петро Ластівка записався добровольцем на фронт…

«Сто тисяч кулеметною чергою розстріляв…»

Там, зізнається, не раз і не два заглядав у вічі смерті…  Більше місяця їх повітрянодесантний загін провів у ворожому тилу. Через болото і морози чоботи розлізлись, йти доводилось напівбосими, обморожені ноги опухали… Позад себе залишали червоні сліди — від розчавлених ягід та крові. Мучив голод. Їли березову кору, підморожені ягоди, навіть собак підстрілювали… Зі 170 бійців до частини повернулися заледве три десятки. Його врятував медальйон з іконкою святої Марії у потаємній кишені десантницької куртки.  Це — один епізод, а таких, коли життя висіло на волосинці й могло от-от зірватися, зізнається Петро Трохимович, було ще ой, як багато… Коли їхня частина воювала на Курській дузі — форсувала Дніпро, велична річка була ледь не до половини загачена тілами, і кров із них забарвлювала її в червоне… Пережите тоді —  з ним на все життя… Причому  іноді давалося взнаки навіть у мирному, «кіношному» житті… Петро Трохимович пригадує, як знімався у воєнному фільмі неподалік Києва. Зйомка була «режимною», під вечір, важила кожна хвилина… Коли бронетранспортер з «німцями» порівнявся із «кулеметним сектором» Петра Ластівки, із завжди спокійним та врівноваженим актором ніби   щось скоїлося: він вискочив із засідки і «прошив чергою» всіх, хто сидів в машині… Зйомка зірвана, на актора Ластівку з дрючком, скаженіючи від люті, летить режисер Тимофій Левчук:  «Петька, негіднику, тікай, бо вб’ю! Сто тисяч одною кулеметною чергою розстріляв…» Але режисер усе-таки зрозумів і пробачив «фронтовий синдром» колишнього воїна…

Пам’ять — немов конвой, тільки без зброї… У поетичному записнику Петра Ластівки найчастіше зустрічаєш спогади про фронтові дороги, а на грудях ветерана війни, колишнього розвідника-парашутиста, інваліда другої групи, рясніють бойові нагороди. Орден Богдана Хмельницького, медаль «За відвагу», 18 медалей тодішнього СРСР, а за сміливі бойові дії при здійсненні прориву та участь у боях за Звенигородку, Смілу, Богуслав і Шполу у січні-лютому мав подяку Верховного Головнокомандуючого.

Актор-гладіатор, який осідлав трьох Пегасів

У 1945-ому  Петро Ластівка, перебуваючи у Києві, побачив оголошення про прийом на курси кіноакторів при Київській кіностудії ім. О. Довженка. Попросив у брата костюм — бо мав тільки військову форму, та пішов на прослуховування. За 10 днів склав усі екзамени і пройшов, хоча у той час на 20 місць було 540 (!) охочих — після війни всі чомусь дуже хотіли «в артисти». Під час навчання почав зніматися у фільмах. Титан української національної сцени Амвросій Бучма став його «хрещеним батьком» у театрі та кіно, оберегом його мистецької долі. Разом вони знімалися у фільмі «Люди з чистою совістю», метр допомагав Петру Ластівці під час зйомок у стрічках «Чортова дюжина», «Вершники» (там, до слова, знімалися уже сімейним творчим тріо — разом із дружиною Марією Ластівкою — нині, на жаль, покійною, та сином Петром, котрий теж обрав акторську стезю.)

У 1949 році Петро Ластівка прийшов у Закарпатський музично-драматичний театр, горючи бажанням робити, творити, дивувати і тішити глядача… Саме там вперше заявив про себе як талановитий драматург —  автор багатьох п’єс… Грати на сцені і писати, зізнається, було складно, завжди не вистачало часу, проте таїнство творчості вабило не менше, ніж таїнство театру, та й драматургічний талант чоловіка нічим не поступався таланту актора. З-під пера Петра Трохимовича вийшли п’єси «Міль», «За волю Карпат», «Дівчина з Десни»,  повість «Сльози сонця»,  автобіографічна п’єса «Альоша», присвячена друзям по зброї. Один з останніх творів – п’єса «Пекло у раю», присвячена сучасності. А у п’єсі «Роман Міжгір’я», яку Петро Ластівка інсценізував за однойменним романом Івана Ле, він виступив одразу в трьох іпостасях: як автор п’єси, режисер і виконавець ролі…

«Підійшов, розговорилися, і я… запропонував одружитися!»

Життя актора, каже чоловік — це пекло. Але пекло у раю… Тож як тільки випадала вільна хвилинка, писав, а вечорами виспівував всі свої ролі… І разом з ним співало його закохане серце…  Петро Трохимович зазначає, що акторство для нього — це Театр, драматургія — від Пегаса, а Музою завжди була дружина, акторка Марія Ластівка, з якою прожили «крило до крила» сорок п’ять років… З Мусінькою, як ніжно називав дружину, їх познайомив та поєднав Закарпатський театр, на сцені якого разом грали цілих два роки. Проте тоді, зізнається ще ні сном, ні духом не відав, що напарниця по сцені стане його дружиною… Долю вирішив випадок.

— Якось, — розповідає Петро Трохимович, — Марія сиділа на лавці у парку. Я підійшов до неї, ми розговорилися, і… через кілька хвилин  запропонував одружитися. Подивився на неї по-іншому. Я знав, що вона зазнала такої ж біди, як і я, – голоду, холоду, війни. Це нас об’єднувало… Посиділи-побалакали, а ввечері запросили півсотню знайомих до ресторану, де оголосили, що ми —  родина Ластівок. «Дружина була не тільки моїм коханням, а й вірною подругою. Її думка і порада були для мене кришталевим зернятком правди і істини мого життя…», — каже Петро Трохимович.  У їхньому «ластівчиному гнізді», зігрітому любов’ю, завжди панувала творча атмосфера, з усмішкою йшли з дому в театр і з театру додому.  Не дивно, що професію актора обрав для себе і Петро Ластівка-молодший: заслужений діяч мистецтв України, свого часу він очолював Тернопільський драмтеатр, був художнім керівником Волинського  драмтеатру, а нині чоловік —  директор та художній керівник Черкаського театру ім.Т.Шевченка. Невістка Любов-заслужена артистка України. Творчу акторську династію продовжив і онук Юрій, який закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Ще один онук Петро — інженер-електронник.

До Тернополя мене «викрали»…

Тернопільська сторінка у біографії Петра Ластівки розпочалася у 1960-му, коли його, як зізнається він сам, просто “викрали” з Чернігівського драмтеатру, де працював до того.

— Я мав працювати у Київському театрі ім. Франка,  — пригадує Петро Трохимович, — але у Тернополі починав працювати молодий творчий колектив, мене три дні возили сюди і показували всі принади міста. А потім дали ключі від трикімнатної квартири і попросили залишитися хоча б на три роки. Я залишився і грав у Тернополі 28 років…

Прийшовши у театр та кіно, Петро Ластівка на довгі роки став окрасою вистав і фільмів. Великий актор, не лише тернопільського —  всеукраїнського масштабу, актор-інтелектуал, актор-творець, котрий поряд із автором та режисером сам творить свою роль…  Жив життям героїв Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого, Миколи Гоголя, вітчизняних та зарубіжних класиків… За майже чотири десятки літ «сценічної епопеї» був у виставах і королем, і хліборобом, і академіком, і старцем, і князем, і воїном, переспівав і нині (!) прекрасно співає усі арії з музичних вистав та оперет, зіграв цілу армію — генералів, маршалів і найлюбіших серцю простих солдатів, котрі так само, як і він, плечима витирали глину траншей та окопне багно на фронтах Другої світової…

«Які ролі давали, такі і грав, —  зазначає Петро Трохимович. – Пам’ятаю, режисери хвалили за те, що не грав, а був живим образом своїх героїв.  Жодної ролі не було, до якої б ставився з міркою: «Скільки тексту-стільки уваги». Навпаки, найменша сценічна роль була як бойове завдання… Узагалі ж я – актор-гладіатор, який осідлав трьох Пегасів —  сцену, драматургію і поезію. Але Театр — це моє серце..”.

Глядач – душа актора

У храмі часів Мельпомени
Струна натхнення забринить,
Примирить вас з жорстоким світом,
Навчить кохати і любить.

Театр дарує вам надію
І зачарує вас красою,
В душі розбудить вашу мрію,
Умиє чистою росою.

Артист – це гладіатор сцени,
Це він глаголить мудрість і красу.
Даруйте ж оплески йому,
А я у квітах вірші принесу.

Хай люди знають поіменно,
Хто витирає з чола піт,
Це він, актор, несе знамено –
Тараса вічний заповіт.

Шануйте рідну Україну,
Любіть театр – мистецтва храм,
Любіть і мову солов’їну,
Яку сам Бог нам дарував.

Тернопіль, 1991 р.
Петро Трохимович Ластівка