28 жовтня на малій сцені Тернопільського академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка відбулася моновистава «Кицька на спогад про темінь» Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М.Куліша.
Головну роль виконала акторка Ольга Бойцова, режисер — заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк. «Кицька на спогад про темінь» — це історія про життя українців в окупованій частині Донбасу, що триває вже дев’ятий рік. У таких же реаліях нині опинилися мешканці Херсонської, Запорізької, Луганської і частини Харківської областей. Вистава написана за п’єсою драматургині з Краматорська Неди Неждани, побудована на конкретних історіях.
«Купіть кошенят!» — просить на початку вистави жінка в чорних окулярах. Троє кошенят — усе, що залишилося від її дому, землі, спокійного світу після російської окупації… Як вижити після війни, полону, втечі, смерті, зради?.. Упродовж вистави акторка згадує свою участь у Революції на граніті, про те, як її син через роки продовжив її боротьбу — долучився до Майдану, про окупацію. Розповідаючи, варить борщ, яким наприкінці пригощає глядачів. У Херсоні в мирний час постановку здійснювали на вулиці, готували борщ у казані. Роль головної героїні грала інша акторка, яка залишилася в місті й, на жаль, погодилася на співпрацю з окупантами. Глибинний зміст, але не всі здатні його осягнути…
Уся вистава просякнута думками про українську реальність, про вічну боротьбу за нашу Незалежність.
«Була незалежність, але й було відчуття, що її у нас вкрали. Несправжня незалежність, несправжня демократія. І в мене почалася алергія на політику», «Де в світі бачено, щоб за колір власного прапора катували?», «На Майдані ти відчуваєш все серцем», «Братні народи? Брати — це ті, хто ділиться, а ті, що грабують — грабіжники», «Для одних земля жива, а для інших — ні. Ось і вони продають її, як річ. А як тоді поховати землю, яка помирає для тебе?», «Автомати і БТРи в супермаркетах не продають. Є чітка адреса: Кремль. Є той, хто дав їм у руки зброю і відправив собі на смерть, і нам», «Хтось акає, хтось окає, а хтось бекає… У нас приписка — на язиці», «Коли женуть своїх, то приходять чужі. І зовсім не захищати», «Це жахіття треба зупинити всім світом. Це ж не наша проблема. Не тільки наша біда. Це може зачепити кожного», «Кажуть, що може початися Третя світова. Он як путлер подібний до Гітлера. Серйозно? Може? Схаменіться! Роззуйте очі — вона вже іде», «Раніше я молилася за мир, а тепер — тільки за перемогу, бо який мир із тими… Хай Бог милує».
Акторка Ольга Бойцова вирвалася з рідними з окупації в середині квітня, знайшла прихисток у Хмельницькому, де живуть її мати і сестра.
— У перші дні вторгнення ми не розуміли, наскільки це все глобально, — каже Ольга. — Завячуючи Сергію Павлюку, почали виходити на мітинги. Заявляли, що Херсон — це Україна. Росіяни спочатку не зачіпали нас, але не розуміли, як так — люди самі виходять. А потім почалися провокації, переслідування… Вишукували людей, які ходили на мітинги, або можуть бути корисними в картинці для «русского міра». Сергієві довелося багато пережити… Окупанти допитували його, розбомбили квартиру… Більшість наших колег хоч і з труднощами, але вибралися з окупації. 73 осіб з нашого колективу з різних причин залишилися там і залишилися людьми. Декілька пішли на співпрацю… Вірю у перемогу, вірю, що ми повернемося в Херсон.
У Сергія Павлюка — п’ятеро дітей. Покинув окуповану Херсонщину 18 квітня. Прийняли його родину письменники брати Капранови на Київщині.
— Тернопіль для мене знакове місто: 16 років тому на фестивалі «Тернопільські театральні вечори» я отримав свій перший диплом за кращу режисуру, — зазначив Сергій. — Це був поштовх у творче життя! У Тернополі маю багато друзів. Ми, херсонці, поки що не маємо дому, але віримо в ЗСУ і в те, що скоро повернемось. Ось цей синьо-жовтий стяг я підняв 3 березня з калюжі біля стели пам’яті Героїв Небесної Сотні. Його здерли окупанти. Я хотів підняти, але підійшов «свинособака» і почав тицяти автоматом. «Хоча б заберу прапор…» — глянув на нього. «Забірай і ухаді», — буркнув.
Відтоді прапор зі мною.. З ним ми виходили в перші тижні на мітинги в Херсоні. Цей стяг мені вдалося провезти через блокпости. Ходжу під Богом… Мого друга за стяг три дні катували… Нас не обшукували. Може, побоялися моєї бороди (усміхається, — авт.). Щось відводило ту напасть від моєї родини. Прапор повернеться в Херсон! І ми повернемося додому!
Джерело: НОВА Тернопільська газета