«Змальовуючи колись в уяві свого майбутнього чоловіка, я мріяла, щоб він був схожим на мого тата, – зізнається 22-річна Христина Дацюк із с. Вишгородок  Лановецького району. – Передусім, щоб був добрий, щоб розумів мене, поважав. Дуже важливо для мене також було, щоб не мав шкідливих звичок – щоб не пив і не курив.  Зрештою, так все і вийшло!» – усміхається щаслива дівчина.

Побажання щодо судженого, здавалося б, не надто вибагливі, але спробуй його такого відшукай у сучасному світі! Втім, Бог подарував дівчині саме такого чоловіка, про якого вона мріяла. І зробив це у досить оригінальний спосіб.

Доля? Не вірю!

Того літнього дня 2015-го року подруга запросила Христину поїхати в Ланівці у бібліотеку, де мало відбуватися обговорення на тему «Молодь України».

– Я ніколи не любила всіляких таких балачок, тож Тані довелося буквально вмовляти мене. У вихідний від роботи день мені було важко піднятися, та все ж таки встигла на автобус, – сміється Христина. – Обговорення були дуже тривалі, а опісля нам запропонували піти на освячення бронежилетів для бійців АТО.

Усім присутнім на цьому заході роздали аркуші паперу і запропонували написати листи солдатам, щоб підтримати їх.

– Відверто кажучи, я не знала, що писати, – зізнається дівчина, – тому просто написала кілька теплих слів від душі, прикрасила смайликами, квіточками та сонечками і віддала листа. Та неочікувано для себе самої повернула його і дописала номер свого мобільного телефону. Усім дівчатам це порадила зробити одна жінка і сказала, що, можливо, завдяки цьому хтось знайде свою долю. Я в таке не вірила, до її слів поставилася досить скептично, але свій номер в останній момент все ж чомусь дописала…

Незабаром Христина дізналася, що до інших дівчат телефонували бійці, дякували за листи, а от їй самій ніхто так і не подзвонив. Втім, дівчина на цьому увагу не зосередила, а поринула у свої повсякденні справи – вона тоді заочно навчалася у Харківському національному фармацевтичному університеті і працювала фармацевтом в аптеці у Збаражі, де, до слова, працює й нині.

Хотів подякувати… дітям

Для Олексія це були перші дні служби в АТО. Хлопець пройшов Майдан, коли повернувся – невдовзі отримав повістку. Відразу поїхав захищати Батьківщину, не ховався. Так, було страшно, але чітко усвідомлював, для чого він там. Уявіть лише: лист від Христини прийшов Олексієві саме у його день народження – 11 серпня! Але дізнався він про нього дещо пізніше.

Увесь час хлопець займався підготовкою на полігоні, адже їх саме мали відправляти в гарячу точку. Тож лише за кілька днів він знайшов час, аби розпакувати посилку. Друг порадив перевірити нагрудну кишеню, оскільки інші солдати знайшли  там листи з побажаннями.

– Я перевірив – немає там ніякого листа, – пригадує Олексій. – За кілька днів вирішив поміряти форму. Коли одягав, у нарукавній кишені раптом зашелестіло. Подивився – справді лист, на ньому намальовані смайлики. Тож я подумав, що цього листа писали діти. Вирішив подякувати їм, набрав вказаний у листі номер, але несподівано на тому кінці відповіла дівчина. «Я не можу з вами говорити, – відповіла вона, – тому що я на роботі».

– Навіть не знаю, чому я в той момент підняла слухавку, – дивується Христина, – оскільки на роботі завжди ігнорую невідомі номери. Наша перша розмова тривала 21 секунду! Він подякував за листа, а я пообіцяла подзвонити після роботи. З того все й почалося. Ми телефонували одне одному щодня і розмовляли навіть уночі!

– Мені було дуже цікаво говорити з нею, легко, – додає Олексій. – Якось перервався дзвінок. Виходжу з окопа, приходить смс – 20 пропущених від Христини!

«Ти справжня чи ні?»

Тільки в лютому 2016-го, через півроку після знайомства, Олексій призначив Христині перше побачення. Він повертався у відпустку з госпіталю, де перебував з травмою ноги. І – уявіть лише! – дорога додому пролягала саме попри будинок Христини. Адже мешкав Олексій у селі Нападівка на Лановеччині, що лише за якихось 21 км від Вишгородка.

Як ви думаєте, якими словами Христина зустріла коханого? «Тримай книжку!»

– Це була книга Василя Шкляра «Маруся», – каже Христина. –  Я хотіла зробити Олексієві саме такий подарунок, тому що якось передавала в зону АТО через його маму «Чорного ворона» того ж письменника, і йому дуже сподобалося.

Молоді люди зізнаються, що після півроку телефонних «побачень» спілкуватися «в реалі» було дещо незвично, але за кілька днів вони звикли і вже й не уявляли, як це можна – не бачитися.

– Коли ще Олексій перебував у зоні АТО, йому якось наснився сон, що я – робот. Мовляв, на підтримку хлопцям роботів підключають, а насправді такої дівчини немає. Зранку він мені зателефонував із запитанням: «Ти справжня чи ні?» – сміється Христина.

На початку цього року вона випадково дізналася про конкурс «Дзвінок, який змінив моє життя», що організовували компанія Київстар та газета «Сегодня». Довго думала, писати чи не писати свою історію. Врешті зважилася. І потрапила до п’ятірки переможців, які отримали у нагороду смартфон!

– Вважаю, що нагорода заслужена, адже цей дзвінок справді змінив моє життя! – усміхається Христина.

Вони разом уже півтора року – Христина Присяжнюк та Олексій Дацюк побралися 7 серпня 2016 року. Христина часто думає, що могло б бути, якби вона відмовилася поїхати з подругою, якби не повернула листа і не дописала свій номер мобільного, якби Олексій не подзвонив, якби вона не відповіла…

Що це? Сліпий випадок чи доля? Власне рішення чи втручання вищих сил? На ці запитання не відповість ніхто. Втім, одне Христина знає точно – мрії збуваються!