Як часто талант просто живе поряд з нами, не намагаючись зайвий раз привернути до себе увагу. І, всупереч загальноприйнятій думці, таке життя приносить плодів не менше – а може, навіть і більше – ніж життя більш розрекламоване. Про солістку Тернопільської філармонії Наталю Присіч, як не дивно, не знайдете великих обсягів інформації — навіть в електронному вигляді. Але послухайте цей голос, відчуйте цю потужну енергетику  – і вас здивує, що ми знаємо про неї не так багато, як вона на те заслуговує. Спів – дивовижний.  Її голосом, її душею оживає не лише пісня, а й  серця тих, хто слухає. Одразу відчуваєш – людина, в якої немає власного багатого внутрішнього досвіду переживань, розчарувань та просвітлень, так не заспіває. Тут жодна уява не допоможе. Цей спів – через серце, від серця. І до серця.   Її спів – камерний за будь-якої кількості слухачів. У кращому значенні: бо, коли вона співає, ви залишаєтесь наодинці з її співом, скільки б людей не було поряд. Саме ви. Бо ж ви – слухаєте. А вона —  Співає…

«Кажуть, людину було створено, аби примножити ангельський хор, що співає славу Творцю… Любити і співати — те, що найкраще вмію — це два найбільші дари, які дав мені Господь, — каже Наталя Присіч. — Зрештою, якщо подумати, більше нічого людині й не треба…» І дуже символічно, що сольний концерт Наталі у нашому місті — перший за останні десять років (!) відбувся саме на Благовіщення. Арії найтендітніших душевних рухів, найглибших переживань за межами слів, найінтимніших прозрінь у красу світу видимого й невидимого – ну, а як ще сказати про її спів?

— Ми довго відкладали цей концерт, — розповідає співачка, — адже це дуже складна, передусім технічно, програма, різнопланова, різноконтрастна: концерт складався не тільки з оперних арій та дуетів, а й з мюзиклів найвідоміших  зарубіжних композиторів-класиків: «Ветсайдська історія» Бернстайна, «Весела вдова» Легара, найкращі арії Россіні, Гунно, Дворжака, Оффенбаха, Пуччіні…

До слова, арія Розіни із «Севільського цирульника» Россіні свого часу була «візитівкою» відомої оперної діви Марії Каллас , з якою дуже часто (і небезпідставно!) порівнюють нашу землячку.

— Оперний спів – то твори світового масштабу різними мовами, — зазначає Наталя Присіч. — Звичайно, найріднішою є українська пісня. Але на сольному концерті звучали твори аж шістьма мовами — італійською, німецькою, французькою, іспанською, англійською та чеською. Останньою мала бути українська — «Два кольори», але, на жаль, її довелося зняти, бо концерт і так замість запланованих півтори години тривав дві… Але такі партії, як  Русалка Дворжака чи Розіна Россіні, свідчать, що ми здатні виконувати і західну класичну музику, а не тільки рекламувати себе нашою чудовою піснею. Адже справжній патріотизм — не шароварщина і показуха.

У концерті також взяли участь симфонічний оркестр Тернопільської обласної філармонії під орудою диригента Мирослава Кріля та соліст обласної філармонії Володимир Шагай.

«Володі — узагалі особливе дякую, доземний уклін за те, що допомагав мені впоратися із підготовкою до концерту, «підтягти» вимову та фонетику… А ще концерт не відбувся б без Олени Мізик   —  людини, яка майже силоміць «виперла» мене із «затяжного» декрету на сцену, без якої, можливо, і я як співачка уже б не відбулася… Я вже й сама не знаю, ким насправді є: чи співачкою, яка має трьох дітей, чи мамою трьох дітей, яка співає… (Сміється — авт.) Найстаршій донечці Яринці уже 15,  сину Давиду — вісім, наймолодшому, Луці  — п’ять… Усі діти співучі. Яринка грала на скрипці, Давидко –  на фортепіано. Лука – чи не  найголовніший співак, він уже виконує арії італійською, англійською мовами. Це, мабуть, тому, що я ще будучи ним вагітною, до останнього співала… Наші музиканти навіть жартували: дивись, Наталю, не народи на сцені…

Ярина, хоча ще школярка, — найбільша моя помічниця. І з братиками, коли треба, посидить, і мені підкаже-порадить… Вона мріє бути акторкою, захоплюється дизайном, комп’ютерною графікою, допомагала мені розробляти ескіз афіші для «сольника», а на самому концерті «підпрацьовувала» фотографом… Самій із трьома дітьми не завжди вдається скрізь встигати — не раз, бувало, доки прийду додому з роботи, усіх нагодую-приголублю-вислухаю, усю домашню роботу пороблю, вкладу всіх спати, а тоді вночі навушники у вуха — і гайда знов співати, арії розучувати! Щастя, що хоч сусіди не нарікають, у стіну не стукають…

Деколи після особливо втомливих виступів чи ще більш втомливих внутріколективних чварів кажу собі: все, це останній мій концерт… Тим більше, що, скажімо, і до «сольника» готувалася не «завдяки», а «всупереч»: сама шила-купувала собі вбрання (за останні чотири роки філармонія мені як своїй артистці жодної сукні не купила, а під час сольного концерту я перевдягалася аж шість разів), сама замовляла фото- та відео-
зйомку… Зрештою, я, окрім вдячності слухачів, не шукаю в своїй роботі якихось дивідендів: навчилася виживати з трьома дітьми на мізерну філармонійну зарплату, не женуся за жодними званнями… А того, найголовнішого — слухацької любові, отримую вдосталь! Буває, стоїш, тремтиш за лаштунками перед виходом на сцену, думаєш: «Ну нащо це все мені? Навіщо я узагалі тут?» Пам’ятаю, Паваротті теж про це розповідав. Але коли після концерту бачиш очі людей — настільки наповнені, одухотворені, попри усю втому, знаходиш в собі силу усміхнутися і сказати собі: «Тепер я знаю навіщо я тут…»