Зустрілися ми в лісах на сході України. Роман Жовтобрюх із Рівненщини. На війні від початку масштабного вторгнення. Несе службу в 68-ій окремій єгерській бригаді ім. Олекси Довбуша. Днями в бронетранспортер «International MaxxPro», яким він керував, влучила ракета. За секунди спритний водій висадив екіпаж із восьми осіб і дав команду втікати. Врятував їхні і своє життя. Це не перший випадок, коли воїн опинявся на межі життя і смерті. Романові 28 років, вдома його чекають дружина і дві донечки. Думки про рідних найбільше мотивують чоловіка не здаватися.
«Знаю «MaxxPro», як п’ять своїх пальців»
«Хірург» показує на телефоні відео від української аеророзвідки, на якому видно удар ракети по його «International MaxxPro». Здіймається чорний дим, спалахує автомобіль. Здавалось би, що після такого нереально вижити.
— «MaxxPro» — це американський колісний бронетранспортер із захистом від мін та засідок. Знаю цей автомобіль, як п’ять своїх пальців, — розповідає Роман. — В екіпажі було вісім осіб. Ми прямували поміж полями. Раптом я почув урад у передню частину автомобіля. Це була протитанкова керована ракета. Миттю відчинив задню рампу, щоб висадити побратимів, і дав команду мчати в напрямок посадки. Відбігли ми якихось десять метрів, як у бронетранспортер влучила ще одна ракета. Усе це відбувалося лічені секунди. Керована ракета завжди наздоганяє ціль. Не помогло би, якби я їхав трохи швидше чи трохи повільніше. Все одно би влучила. Вижили ми, бо я вмить зорієнтувався і вивів групу. Якби став від’їжджати, то дочекались би другої ракети і ми би згоріли.
Усі з екіпажу «Хірурга» вижили, двоє отримали поранення, інші — контузії.
«Як бачу, так і їду», — жартівлива фраза на шевроні Романа. Голосно сміється, коли звертаємо на неї увагу.
— Ніколи не знаєш, коли по тобі прилетить. Треба завжди бути готовим, щоб не розгубитися, — ділиться досвідом «Хірург». — Це вже п’ятий подібний випадок під час моєї служби. Від мого «MaxxPro», в який влучили ракети, залишилась тільки фара (показує уламок, — авт.). Раніше відбилася фара, тому збереглася на пам’ять. Згорілий бронетранспортер залишився серед поля разом із кулеметом, із боєкомплектами. Я біг і чув, як всередині зриваються боєприпаси. Дві години потім дивився з посадки, як горить моя «MaxxPro». Ми наразі не поверталися туди. Якщо росіяни відійдуть, то спробуємо забрати залишки автомобіля хоча б на запчастини. Після влучання ракети моїм завданням було чимскоріше вивести свою групу в безпечне місце. Зі мною тоді їхали новопризвані військовослужбовці, які ще ніколи не були на позиціях, не знали, куди бігти. Ми зуміли пробратися до наших. Мене евакуйовували разом з іншими, бо також отримав контузію.
«Збирали побратимів по шматках, дивились смерті в очі»
Окрім виконання бойових завдань на «MaxxPro» — зачистка посадок, доступ до складних точок на передовій, стрільба з кулемета, «Хірург» також доправляє на ньому побратимів на позиції, перевозить поранених, загиблих.
— За час війни я вивіз із поля бою близько 150 «трьохсотих», до 50 «двохсотих». Побратими виносять поранених чи загиблих із посадки, завантажуємо і веземо. Радію, що потрапив на цей автомобіль, бо, по-перше, я ще живий, а по-друге, допомагаю врятувати інших. Є такі випадки, що без бронетранспортера «трьохсотих» неможливо було б нічим іншим евакуювати. Просто стекли би кров’ю. А так чимскоріше доправляю їх до медиків. Їду, по моєму автомобілі стріляють, не знаю, куди вирулити, а за спиною кричить від болю поранений, а ще гірше — перекидає «двохсотого». Передаю їх, змиваю кров у машині й лягаю там трохи поспати після виснажливого виїзду.
Приїхав я додому у відпустку. «Де ти був? Що бачив?» — цікавляться знайомі. Дивлюся на них і мовчу. Що буду розповідати? Про те, що ми збирали побратимів по шматках, про те, що самі дивились смерті в очі? Краще нічого не запитувати в воїна про війну, якщо не розумієш реалій. Не сторонитись, але говорити про дітей, про побут, про життя в тилу.
«У тилу багатьом вже байдуже до війни»
Під час відпустки Роман спілкувався із земляками, тож відчув певну прірву між фронтом і тилом. Вразило, що міста у відносно безпечній частині країни спокійно розбудовуються, замість спрямувати всі ресурси на фронт.
— «Іти воювати чи не йти?» — запитували мене знайомі, коли зустрічався з ними під час відпустки. Що можу радити? Підсилення нам потрібне, але непідготовлені воїни — це біда і для нас, і для них. Вийде на поле бою і загине. Від початку масштабного вторгнення всі чоловіки мали можливість тренуватися, здобувати навички стрільби. Ганебно, коли виловлюють призовників на вулиці. Все має бути свідомо. Я би всіх працівників військкоматів відправив на передову, нехай би трохи побачили війну. А поранені захисники могли б нести службу в тилу. Зайшов я у військкомат, щоб зробити документи на відпустку. Стоїть двометровий «лось», смикає пістолетом і гаркає до мене. І йому байдуже на те, що ти пройшов, що був поранений, що нагороджений грамотами і «Золотим хрестом». Несправедливість доїдає… Побратими виснажуються, а ротації нема. Якби дозволили пів року служити, а потім пів року відпочити вдома, то хлопці йшли би без примусу. А так — всю війну тягнуть одні й ті ж. У нас нема варіантів. Із мого підрозділу від початку вижило лише шестеро… Нас ніхто не замінить. Розумію це. Ми будемо до останнього, бо нема ким підсилити.
Таке враження, що в тилу багатьом вже байдуже до реалій війни. У містах стелять бруківку, роблять нові дороги, розбудовують масиви. У всіх все добре? Навіщо мені нова дорога, якщо завтра можемо втратити країну? Не розумію цього. Ніби два світи… Важко, але ми не втрачаємо віру. Все довершимо з Божою допомогою. З усмішкою на лиці будемо долати випробування. Бо за нашими спинами — рідні. Це найбільше мотивує. Мене чекають дружина, дві донечки, тому прошу в Бога сил і роблю все можливе.
Джерело: НОВА Тернопільська газета
