Нині жінка відбуває покарання у Збаразькій виправній колонії №63. У вільний час за ґратами бере аркуш паперу, ручку і поринає у творчість. Її засудили за шахрайство на три роки ув’язнення. Два роки уже відбула, сподівається на дострокове звільнення за добру поведінку. На свободі її чекають двоє дітей: 4-річний син і 6-річна прийомна донечка, чоловік та матір. Юлія не дозволяє привозити дітей на побачення в колонію, щоб не травмувати. Спілкуються через онлайн-зв’язок, але поки що не розповідає малечі правди. Діти думають, що мама — далеко на роботі.
— Родом я з Хмельниччини, але багато років проживала в Києві, тому вважаю себе киянкою. Люблю українську мову, рідне слово. Це мені прищепила моя матір, яка працювала вчителькою української мови і літератури, — розповідає Юлія. — У нас в сім’ї всі розмовляють українською, підтримуємо народні традиції. Я ніколи не задумувалася, щоб виїхати з України. Незважаючи на непрості реалії, я б хотіла, щоб і мої діти жили в нашій країні, розбудовували її. Надихають до написання віршів життєві ситуації, розмови з моїми рідними, туга за домом, брак спілкування з друзями. А ще до-
дають особливого настрою важливі державні та релігійні свята. Пишу про дружбу, про людські стосунки, про щирість і доброту. Відправляю в листах поетичні рядки своїм рідним, знайомим.

Коли Юлі було 28 років, від недуги раптово помер її чоловік. Важко пережила втрату. Перед тим вони з чоловіком взяли на виховання дівчинку з дитячого будинку, але не встигли оформити документи, щоб удочерити. Нині прийомна донечка живе із бабусею. Невдовзі Юля зустріла іншого чоловіка, який став для неї підтримкою. У подружжя народився синочок.
— Чому я опинилася тут? Не буду стверджувати, що зовсім не винна, — каже засуджена. — Відбуваю покарання за статтею 190 ч.3 ККУ — шахрайство. Трапилась неприємна ситуація: я придбала автомобіль, оформила на себе, але колишній власник вирішив повернути його назад… У 2015-ому суд виніс вирок по цій справі. Прикро, але так склались обставини. Нікого ні в чому не звинувачую… Ніколи не засуджую тих, хто опиняється у в’язниці, бо ситуації трапляються різні. Буває, що людина має страшну статтю за вбивство, але вчинила таке, рятуючи своє життя чи своїх дітей. Є зло, якому нема оправдання, а є прикрі випадковості. Звісно, оточення та місце змінюють людину. Кого — на краще, кого — на гірше. Перебування в колонії навчило мене бути стриманою. Раніше я могла піддатися емоціям, тепер — більш виважена. Пишу вірші, щоб відволіктися, глянути в інший бік. Людина за ґратами — не втрачена. Мене досі чекають на роботі, я працювала економістом у банку. Найближчий мій друг — моя мама — ніколи мене не покидає, що б не сталося. Мій батько давно загинув. Мій чоловік — коваль, творча людина. Працює за містом, приїжджає до сина на вихідні. Слава Богу, що рідні не відвернулися від мене. Коли мені важко на душі, звертаюся до психолога нашого закладу. Приходить натхнення — пишу. Звісно, хочеться повернутися додому, бути поруч із рідними, обійняти діток… Цим і живу, це тримає. Хочу якнайскоріше перегорнути цю сторінку в житті. Тюрма, безумовно, не рідний дім, але вона у мене не асоціюється зі злом. Тут перебувають різні люди, які повинні співіснувати в одному вимірі. Як правило, вони — хороші, дружні, готові поділитися останнім. Без перебільшення скажу, що близько 90% ув’язнених жінок у нашій колонії — із добрим серцем. У тюрмі нема зла в глобальному прояві, як можливо, хтось собі уявляє. Потрапляють сюди здебільшого через помилку або випадковість. На території колонії є перукарня — намагаємось доглядати за собою, хочемо мати гарний вигляд. Навіть за ґратами жінка має залишатися жінкою.
***
Будується історія країни
Вже довгих тридцять літ.
Як незалежність здобували —
Це пам’ятають діти і старі.
Ми разом будували, розвивали,
Ми завжди намагались
йти вперед,
Ніколи ми не зупинялись,
Ми знаєм: віра нас не підведе!
Ми нашу мову солов’їну
На всі віки збережемо,
І прапор, герб, сини країни —
Це наша гордість і любов!
Та й гімн забути неможливо,
Він відкриває Україну,
Її співучість, силу, міць,
Любов у серці аж бринить.
Вітаєм щиро, рідна ненько,
Вклоняючись тобі низенько.
***
Різдво Христове — славне свято.
В цей день родився Божий Син,
Щоб від гріхів всіх нас звільнити,
Щоб жили в злагоді завжди.
В наш час ми маєм не забути,
Як Бога прославляти повсякчас,
Думки лиш чисті в серці мати,
Із законом Божим — завжди лад.
Тоді все буде, як у казці.
Він потурбується про нас,
Не лишить у біді нас грішних,
Очистить серце від образ.
Вітаємо з Різдвом Христовим,
Хай Бог поможе кожній з нас!
***
Готується вся країна
До феєричних новорічних свят.
Вогні бенгальські і ялини
Ворожать серце повсякчас.
Збираємося ми в родини,
Це свято нас об’єднує усіх.
А хто не може бути нині вдома –
Той серцем тягнеться туди.
Не забуваємо й наших діток,
Несім дарунки від душі.
Всім серцем хочем диво стріти
Та магію бажання зберегти.
Тож хай усі наші бажання
Збуваються під Новий рік,
І хай здорові будуть рідні
На довгі роки, назавжди!
Моя країна
Причин любити Україну
Не злічити навіть за годину.
Квітуча, сильна, молода!
Недавно ще була дитям,
Багато чого минувало,
Що так її загартувало,
Але залишилась вона
З відкритим серцем
І без зла.
Усіх із ласкою приймає,
Малят, що тут живуть, плекає,
Старих людей не забуває,
І молодість в руках тримає.
Тож квітни, Україно-ненько,
Любов’ю, щирістю, рідненька!
І хай наші думки і вчинки
Підносять нашу Україну,
Щоби ніколи не згасала
Та сила духу, що ми маєм!