Не хотілося б писати про мою співрозмовницю банальностей на кшталт «красуня, спортсменка, активістка», але що ж поробиш, якщо так і є?  20-річна тернополянка Тамара Вощило — дівчина із точним розумом і творчою натурою,  красуня і розумниця, акторка і винахідниця, чий винахід — рукавичка, що озвучує мову жестів, прогримів на всю Україну… Менш ніж за хвилину зібрати кубик Рубика, взяти участь у модельній фотосесії, припаяти мікроконтролер, станцювати складні балетні «па» та прописати складну програму для смартфона — їй однаково добре вдається усе вищеописане. А ще вона — цікава співрозмовниця, з якою легко і приємно говорити про усе…

— Тамаро, тобі вдалося поєднати дві доволі непоєднувані речі — любов до техніки і…  театру. Ти вибрала театр, але доля розпорядилася по-своєму… 

— Це правда — і про непоєднувані речі, і про те, що ніколи не знаєш, що приготувала для тебе доля… Після закінчення школи я мала величезне бажання стати акторкою, але виявилося, що того року театральний факультет не проводив набору на навчання. Я почала  шукати альтернативу, і нею стала… техніка, до якої в мене змалку лежала душа і «складалися» руки… (Сміється, — авт.) Тим більше, мій старший брат уже навчався на технічній спеціальності, і я вирішила піти його слідами. Так вступила до Технічного коледжу на спеціальність «Обслуговування комп’ютерних систем та мереж».

Але і тут доля внесла свої корективи… На першому курсі коледжу ми усією групою вирушили на екскурсію у Музей політв’язнів.  І от під час екскурсії до мене підходить «екскурсовод» (ним виявився натхненник та художній керівник Тернопільського народного драматичного театру-студії «Сузір’я», заслужений діяч мистецтв України Орест Савка) і… пропонує мені роль Попелюшки у його театрі! Така ось невипадкова випадковість…   Так я уже чотири роки граю в “Сузір’ї”, де і справді зібралося сузір’я чудових людей,   друзів-акторів (хоча і без театральної освіти) та наш великий Режисер-батько, який і похвалить, і посварить, але усіх нас любить… Цей театр побудований на Любові до театрального мистецтва і праця там — суцільне задоволення… Мені імпонує перевтілюватися на сцені у різних персонажів: граю і Попелюшку в одноіменній виставі, і зв’язкову «Яринку»  у виставі про УПА «Полюваня на Брата», Олесю у «Сотниківні» і Гапку у «Мати-Наймичці», а у ролі Няні виходжу на сцену навіть… зі своїм домашнім котиком!

Проте  насправді захоплень у мене набагато більше, аніж два. Поєдную  навчання у ТНТУ ім. І. Пулюя на спеціальності “Комп’ютерна інженерія” та роботу оператором і монтажером у тернопільському медіапроекті МедіаТОР. Беручи торік участь у науковому фестивалі від компанії Google, який відбувався у Львові, я «підсіла» на збирання кубика Рубика. Нині мій особистий рекорд з його збирання — 54 секунди. Зупинятися на досягнутому не збираюся і активно тренуюся… А ще пробую свої сили, працюючи фотомоделлю,  активно «об’їжджаю» велосипед… І загалом — якщо є можливість спробувати щось нове, намагаюся її не упустити!

— Свій унікальний винахід —  рукавицю ISIOY (в перекладі з англійської «Я говорю замість тебе»), яка може допомогти тисячам людей, які не можуть розмовляти, — ти створила у 18 років… 

— Усе почалось на третьому курсі коледжу, коли я прийшла на першу пару — мікропроцесорні системи. Наш викладач Андрій Недошитко сказав, що в кінці навчального року має бути захист курсового проекту і потрібно зробити готовий робочий макет. Тобто, «включити» фантазію, придумати щось своє і втілити це в життя. Нам дали місяць часу на роздуми, проте моя ідея «дозріла» уже за кілька днів…   Коли я розповіла про «розумну рукавичку» викладачеві, він теж загорівся цією ідеєю і робота над проектом закипіла… Працювали, як кажуть, методом спроб і помилок. Курсова «плавно» переросла в дипломну, і після трьох «редакцій» рукавичка була готова. Принцип її дії  такий: вона озвучує мову жестів. Підключається до телефона через Bluetooth, і коли людина показує жест, дані з рукавички відправляються на смартфон, на який встановлено програму, що обробляє інформацію і озвучує фразу, яку позначає той чи інший жест. Ми багато працювали над тим, щоб зробити цю рукавичку компактною, і у третій версії нам це вдалося…

— У світі вже є кілька схожих проектів розумних рукавичок, щоправда, ціна їх «кусається»:  від 300 до 500 доларів США. Тобі ж вдалося вкластися у…  20 доларів!

— Нам вдалося зробити її дешевшою за рахунок того, що датчики, які «зчитують» рухи пальців, ми робили самостійно. Продаються вони за приблизно 700 грн./шт. , а ми витрачали не більше 10 грн./шт.  Перший прототип вийшов найдешевшим, другий обійшовся у близько 200 грн. Найдорожчий, третій, «удосконалений» варіант вартує близько 500 грн. Ми й надалі стараємося вдосконалити рукавичку, аби цей винахід отримав практичне втілення…

— Нині у нашому суспільстві все ще, на жаль, актуальний стереотип про те, що техніка —  «не жіноча справа»… Як вважаєш, тобі вдалося його спростувати?

— Насправді ніколи навіть над таким не задумувалася, просто роблю те, що мені подобається… Зрештою,  якщо задуматися, особисто я не вважаю, що техніка — суто чоловіча справа, бо ж є багато жінок, які внесли величезний   вклад у розвиток техніки. Це і перша жінка-програміст Августа Ада Кінг, котра перевела і вдосконалила опис принципу роботи обчислювальної машини, і Хеді Ламарр, яка займалася створенням шумостійкого радіо. «Просто потрібно робити те, що любиш і ні на що не зважати.»